Невідкритих земель більше нема. Всі найвищі вершини підкорено. Кругом світу пішки не помандруєш: або міліція заверне, або в море влізеш. Але ми з Максимом не журились. Он писала ж «Піонерка» про школярів, які зробили наукове відкриття: вивели новий сорт скоростиглих помідорів. А хіба ми гірші за них? І ми поклали собі залізно: луснемо, але все одно щось відкриємо! Може, якийсь там старенький академік заґавиться, чогось не додивиться, а ми тим часом бац-бац, ось вам, будь ласка, наше відкриття.
Здорово!
Це ми з Максимом так мріяли. Дуже вже нам кортіло щось відкрити. Тільки так, щоб недовго морочитись. Бо в нас усяких справ по саму зав’язку. Лише на футбол скільки часу гаєш.
Якось після полудника весь наш загін пішов у ліс. Ну, що роблять у лісі – самі добре знаєте. Дівчата збирають квіти, ягоди чи сидять коло вожатої, слухають, як вона книжку їм читає.
А хлопці, звичайно, тікають кудись далі, в них у лісі свої справи, важливіші.
Ми з Максимом теж одразу накивали п’ятами, по горіхи подалися. Багацько не нарвали, та дурно теж не тюпали. Вибралися з ліщини, назад ідемо, стежки шукаємо. Коли це Максимко хап мене за руку і закляк, наче статуя зробився, тільки без п’єдесталу. Я глянув на нього і собі спинився.
А він:
– Диви, мурашник який великий.
– Тьху! Налякав,- кажу,- своїм мурашником. Я думав – гадюка.
А мурашник і справді величезний, наче висотний. І впоперек метра півтора.
Ніколи такого в житті не бачив! Підійшли ближче.
– Чуєш? – шепоче Максимко і опускається навколішки. – Мурашня балакає.
– Хто, хто балакає? – перепитую недовірливо.
– Та мурашня,- каже.
Присів і я, вуха нашорошив, очі витріщив. Бачу, сновигають по купі мурашки, якусь гусінь тягнуть, гличку, листочки. І над усім приглушений гомін стоїть, як на центральній вулиці нашого міста.
Здорово у них виходить.
– Може… може, це ми вже наукове відкриття зробили? Мурашник, що розмовляє, знайшли. Як ти гадаєш, Максимку?
А він, замість відповісти, як поведе очима, як підстрибне та драла! Я – за ним. Це ми так захопилися своїм відкриттям, що й незчулися, як нас обліпили великі руді мурахи. Насилу обтрусились. І знову до мурашника. Поставали навколішки, слухаємо. Цікаво так!
– А якою мовою вони балакають? – питаю в Максимка.
– Звісно якою. Своєю, мурашиною. Без мови як би ж вони тут порозумілися? Бачиш, багатоповерховий мурашник зводять. Треба ж про все домовитись: кому що робити, в яку зміну працювати, де будівельний матеріал добути.
– Може, воно й так, тільки без перекладача хіба їх зрозумієш?
– Капуста ти головата! Де ж ти знайдеш мурашиного перекладача? – сміється Максимко. – Це ж добре, що ніхто ще їхньої мови не знає. А ми будемо знати, вивчимо!
– Еге, вивчиш,- пхенькнув я. – Тут свою рідну ледве на трійку витяг. А в них, певно ж, і граматика є, якісь там спрощення в групах приголосних, чергування голосних у коренях. Ні, це не для мене,- зітхнув я скрушно, відчуваючи, що зразу втратив усяку охоту до вивчення нової мови.
Поки ми з Максимком так теревенили про науку, чую – одна мураха заповзла мені в тапку, друга по нозі полізла, третя… Я хотів був їх змахнути, а Максимко мене ліктем у бік – штовх! Не ворушись, мовляв. І справді, ми ж наукове відкриття робимо. Але спробуй не ворухнутись, коли у них щелепи, як у справжніх африканських крокодилів. Не витерпів я, одскочив назад, обтрушуюсь, а Максимко заради науки терпить. Його вже десятків зо два мурахів «досліджують», а він хоч би тобі оком кліпнув! Ага, теж не витерпів, прибіг до мене, покусаний, зате радий-радісінький, як вареник у сметані. Ще б пак, відкриття: мурашник, який вміє розмовляти.
– Ну гаразд,- кажу йому, коли нараділися по саму маківку. – Пішли додому, бо на вечерю спізнимось і дощ он починається.
Задер Максимко голову, дивиться на небо, а на ньому ні хмарини.
– Та ти ось послухай,- кажу,- кап-кап-кап. Чуєш?
Максимко завмер, прислухається, де ці краплини падають. Потім простяг руку, чи не впаде на долоню яка. А круг нас то тут, то там обережно так: кап, кап, кап. Ой, що тут скоїлося з Максимком! Як заверещить:
– Роздягайся! – А сам мерщій скидає сорочку, штани…- Та мерщій! – квапить мене.
– Навіщо? – не розумію я.
– Треба. Для науки треба.
– А для чого науці мої штани знадобилися? – ніяк не второпаю.
– Зараз утямиш,- метушиться Максимко.?
Схопив він нашу одежину і каже:
– Розкладемо її ось там, коло мурашника. Давай! – скомандував, і ми кинулись розкладати на траві речі одну до одної.
– А тепер – лічи.
– Кого? – питаю. І думаю: чи не напекло йому сьогодні сонце голову? Якийсь дивний Максимко став. Дощові краплини лічити здумав.
– Та мурахів лічи! – кричить. – Які з сосни стрибають. І показує рукою на наш строкатий килим. Я так і очі вирячив.
А мурашка впала, огледілась – і до мурашника.
– Дві! Три! Чотири! – заверещали ми на весь ліс. Двадцять три штуки нарахували за кілька хвилин! Справжній мурашиний дощ!
– А знаєш, чого вони стрибають? – питає в мене Максимко.
– Напевно, змагання якісь у них проходять, хто точніше стрибне,- відповідаю. – Як у нас парашутисти стрибають на точність приземлення.
– Гарбуз ти порепаний,- сміється Максимко. – То вони щоб довго не йти пішки, додому не спізнитись. Адже в мурашнику зараз всі входи закриють – вечір заходить.
Ось таке ми з Максимком відкриття зробили. Тільки наша вожата ніяк не хотіла зрозуміти його наукове значення, бо ми таки спізнилися на вечерю.
І пообіцяла завтра вирядити нас на кухню картоплю чистити.
Після відбою я довго крутився в ліжку: все ніяк не міг заснути. Шкіра свербіла, наче хто кропивою пожалив. Заплющу очі – і все ввижається, немов я лежу на мурашнику, а руді мурахи на мені змагання влаштували: хто дужче вкусить.
– Максимку! – тихо зашепотів я в темряві. – Тобі не свербить?
– Свербить. Терпи. Це ж заради науки.
Я скрушно зітхнув і подумав: хіба я не віддав би науці своє життя? Науці – так. А от рудим мурахам – нізащо на світі!