Вірші про екологію від О.Пархоменко “Що хвалити куликові”

Вірші про екологію. Що хвалити куликові. О.ПархоменкоВід атора: “Сьогодні навіть малюкам-першокласникам відоме мудрецьке чужомовне слово «екологія», що визначає взаємини між людьми й навколишнім середовищем, себто природою. І мені подумалось: а от у роки мого дитинства слова «екологія» не знали навіть десятикласники! Не тому, що були такі нетямущі, а тому, що в цьому слові не мали потреби. Жило воно в грубих тлумачних словниках, у наукових творах, а в повсякденнім вжитку майже не стрічалось.

Ішли ми, приміром, «на природу», то не мали собі мороки, аби запастися водогінною водою. Пили з будь-якої річки, джерельця, озерця й навіть з болотця! Вода була чиста й прозора – нахилишся, п’єш і бачиш на дні мало не кожну піщинку. І жодних тобі нітратів, пестицидів та нуклідів, тобто шкідливих для людського здоров’я речовин, ні в воді, ні в повітрі, ні в землі. Тепер природа мовби занедужала. Очистити, оздоровити її – ось що нині чи не найголовніше! Ось наш немалий клопіт!

Нерідко бачу: ідуть твої ровесники з рюкзаками до лісу, в поля, на луки. І серед найнеобхіднішого несуть баклажки, бідони, пляшки, банки, термоси. Булькає домашня вода, бо до тієї – озерної, річкової, джерельної – зась!.. І мені робиться невесело. Тому й книжка така написалася.”

Збірка віршів для дітей і дорослих на екологічну тематику.

Простіть мені, конвалії. Олександр Пархоменко

Весна лужок між липами
Перлинками усипала,-
Прибрала темнолистими
Конваліями чистими.

На липі зяблик ценькає.
Тримаю квіти жменькою,
Навіщо рвав – не відаю,
Побавлюсь-бо – й розкидаю.

Лишив жмуток під липою,
А сам заледь не хлипаю…
Покривджені, пов’яли.
Простіть мені, конвалії.

Дядько грім. Олександр Пархоменко

По захмар’ю – грим та грим! –
Їхав возом дядько Грім.
Сіяв з тисячі решіт
Синій дощ на білий світ.

Заяскріла, мов перлина,
Вмита зливою Вкраїна.
Замилований до сліз,
Дядько Грім із воза зліз:

– Дай-но, любу землю нашуу
Ще веселкою прикрашу:
Диво-браму чарівну
Прямо в казку розчахну!..

Вибрав чисті, вибрав гарні
Акварелі семибарвні.
Мусить воду принести,
До ладу їх розвести.

Нахилився над Дніпром,
Зачерпнув води цебром.
Тільки, що це за мана:
Чом вода така мутна?..

– Навіть фарби,- гримнув Грім, –
Розвести не маю чим! –
І з досади у Дніпро
Носаком турнув цебро.

Лисиччина колискова. Олександр Пархоменко

В комишевій лисиччиній хаті
На ніч мостяться сни волохаті.
Рип та рип ясенова колиска,-
Лисенят заколисує лиска:
– Люлі-люлі, малі, поки спиться,
Хай у сні вам курчатко насниться.
Люлі-люлі, малі, нумо спатоньки,
Бо чигає бабай коло хатоньки.
Страховидний, огидний та лютий,
В постолиська залізні узутий.
Отакенні огненні очиська,-
Можна вмерти, побачивши зблизька!
А гарчить – аж дерева здригаються,
В білий світ звірина розбігається!
Від самого лиш духу бабая
Алергія малят обсипає!
А живе він у пущі за озером,
І в людей він зоветься… Бульдозером!
Люлі-люлі, малі, поки спиться,
Хай такий і вві сні вам не сниться!

Сирітка. Олександр Пархоменко

Мама ведмедиця мовила сину:
– Ти зоставайся, а я по малину.
Не одкривайся, дитино, нікому.-
Вийшла і вже не вернулась додому.
Довго ведмедик сидів самотою,
Довго не відав, що став сиротою.
Лапу смоктав і журився сирітка,
Ждав терпеливо, бо голод – не тітка
Кволий, заплаканий виліз з барлогу,
Треба ж у когось шукати підмогу.
Бачить – людина! Наївному звіру
В серце людина вселяє довіру.
Нагодувала малого, зігріла,-
Справді, як меншого брата зустріла.
Прикро одне лиш: навіщо сирітку –
Зразу ж у клітку?!

Одудів покривдили. Олександр Пархоменко

Тепла, темна лапа ночі
Світ у постільки вклада.
Пара одудів на спочив
Повертає до гнізда.

Натомились, налітались,
Казна-чого наковтались,
Гусінь зводили бридку
У весняному садку.

Зараз шасть собі до хатки,
Будуть спатки, спатки, спатки..
Та нараз – така біда:
Пух та пір’я од гнізда!

Хтось недоброю рукою
(Не звіриною – людською!)
Учинив знічев’я зло:
Знищив одудам житло.

Що вже птиці невеселі,
Геть немилим став садок.
– Як нам жити без оселі?
– Як нам вивести діток?

Зайчикова скарга. Олександр Пархоменко

Мовить заєць сумовито:
– Важче жити з літа в літо.
Йдеш попастись на хлібах,
А мисливці бах та бах!

Пожувати гілку схочеш,
У перелісок заскочиш,
А в переліску те саме:
По сліду стрільці із псами!

Якось мчав я по обніжку
Та й забіг в дитячу книжку.
В книжці, думалось мені,
Застріляки не страшні.

Тільки й тут не менші страхи
Для зайчиська-бідолахи:
Бо недбальці-хлопчаки
Книжку рвуть, мов ті вовки!..

Ось труснуло в полі снігу,
Хтось на слід виходить мій…
Побіжу в Червону Книгу,
Може, виживу хоч в ній.

Що хвалити куликові? Олександр Пархоменко

Невеличкий, з кулачок,
Жив в болоті куличок.
Хоч болотечко мале,
Куличку жилось не зле.

Він хвалив його, як міг,
Бо струмок з болота біг.
А відомо ж: із струмка
Починається ріка.

Раптом де не взявсь руйнач
Куличкові хоч заплач:
Ні болітця, ні струмка,
І ріка така мілка!..

В куличка душа болить:
Вже нема чого й хвалить.

Бджола не винна. Олександр Пархоменко

Бриніла бджілка,
Достоту сопілка,
Збирала нектар у відерця.
Росу спивала,
Гула-співала, –
Бджілці робота до серця.

Квітка по квітці –
І в білій намітці
Садок яблуневий сміється.
Ото вже краса,
Та чом це роса
Бджілці гіркою здається?

Немов примара,
Ядуча хмара
Опала на білий садок…
Чи винна бджола,
Що вам принесла
Трохи гіркий медок!

Плакуча верба. Олександр Пархоменко

Плакуча верба на ставу
Полоще сріблясту листву
І тихо та сумно щомить
На вітрі шумить.

Учора стояло їх три,
Ошатні красуні-сестри.
Сьогодні зосталась одна,
Тому і плакуча вона,
Тому і сумна.

Насаджаймо вербенят. Олександр Пархоменко

Вербо, вербо, над водою,
Не гризися самотою!
В самоті тебе над ставом
Не зоставим, не зоставим
Насаджаєм вербенят!
Хай журбу тобі розвіють,
Хай у вітті птиці піють
І метелики бринять.

Грибник та боровик. Олександр Пархоменко

Дід по гаю диб, диб,
Та й надибав гриб, гриб.
Отакенький боровик,
Не якусь поганку.
– Гей, бери мене, грибник,
Здамся до сніданку! –
А грибник: – Не буду брати
Бо в тобі самі нітрати.
Як нітратів поїси –
Богу душу віддаси.

Не руш мене. Олександр Пархоменко

Забрела у гай пила,
Загарчала, загула.
Дика груша від розпуки
Заламала віти-руки:

– Ти не руш мене, не руш,
На мені півтонни груш.
Я годую з п’ятдесят
Смугастеньких поросяти
Кізці, зайцю, їжаку –
Всім гнилиці до смаку.
А іще в моїм дуплі
В білки вивелись малі.
Їм не можна без дупла,
Їм не можна без тепла.
Не вчини звіркам біди,
Одступися!
Одійди!..

Засоромилась пила:
– Не в мені причина зла,
Я в руках у лісоруба,
От хто в гаї перша згуба!

Піраміду муравлі звели. Олександр Пархоменко

Піраміду муравлі звели,-
Що вже беручкі та заповзяті!
Ти не руш її, не розвали,
Не покривдь мурах у їхній хаті!

Не вважай, що то лиш комашва,
До якої байдуже людині.
Санітарна служба лісова,-
Кажемо про сім’ї муравлині.

Часом котрась вкусить – ти не злись,
Трошки перетерпіти не важко.
Ради нас з тобою чистий ліс
Зберегти силкується мурашка.

Хвора діброва. Олександр Пархоменко

Кажуть, заслабла
Наша діброва,
Кажуть, діброва
Така нездорова.
Я ж тільки вийду та гляну здалік,
То милувався б на неї весь вік!
А побрести б
Між ліщин та дубів,
А принести б
Лузанців та грибів!..
Тільки не матиму тої утіхи,
Не побіжу по гриби, по горіхи.
Там-бо таїться
Недуга у всьому,
Потай грозиться
Нашому дому,
Там владарює розбійник Нуклід,
В лапи йому попадати не слід!..

Де він, отой чудодій Айболить,
Щоб нездужалу діброву зцілить?

Про оглоблю та бричку. Олександр Пархоменко

Колись казали в жарт діди:
– Родюча в нас земличка!
Візьми оглоблю, посади –
Нівроку вродить бричка!

Взялися внуки до землі
І жарт в серйоз возводять:
Посіють цеглу на ріллі –
Ану ж будинки вродять!

Залізо, дріт, іржавий лом
Зариють знеохайна –
Ану ж під осінь за селом
Надибають комбайна!

Гай-гай, немало у ріллі
Непотребу зарито!..
І гірше родять картоплі,
І гірше родить жито.

Сьогодні внукам ті ж діди
Без жодних жартів кажуть:
– Радій землі, цінуй, годи!
Не смій її зневажить!

Насамкінець і я скажу:
– Ану біля обніжка
Візьму та слово посаджу,
Нехай уродить книжка.

Коза казала до козла. Олександр Пархоменко

Коза казала до козла:
– Яка ж бо я сьогодні зла!
Піди-но в балку за село,
Де буйно врунилось зело,
Де квітло всякої лози
І для козла, і для кози,-
Там нині пустка: все розрито,
Кущі, дерева, наче збрито,
Дощенту вирубано лози,-
Така гризота, хоч кричи!
«Гай-гай, усе то згризли кози»
Лукаво брешуть руйначі.

Журба козі, журба козлові,
Бо є на світі безголові:
Самі собі нароблять зла,
А збитки спишуть на козла.

На лану рубають капусту. Олександр Пархоменко

На лану рубають капусту,
Під ногами хрусту та хрусту!
На узліску заєць сумує:
Як-то він тепер прозимує?
На лану капусту рубають,
А про нього зовсім не дбають!,

– Не журися, зайцю вухатий,
Урожай багатий, багатий!
І дарма на нас не гнівись ти,
Ще й тобі тут буде що їсти:
Ми головки в місто одправим,
А для тебе ніжки зоставим.

Краб. Олександр Пархоменко

Ну-бо, маску одягну,
Зазирну у глибину.
Ходить краб бочком, бочком,
Клешнями ворушить.
Я накрив його сачком,
Викинув на сушу.
Здоровецький чорний краб

В панцирі твердому
По камінню шкряб та шкряб –
Проситься додому.
По камінню шкряб та шкряб..
А навіщо мені краб?
Одпущу його назад,
До крабихи й крабенят.

Між нами риболовами. Олександр Пархоменко

Риболову – риболов:
– Риболове, як улов?
– Не клює, нехай їй грець,
Геть нерушний поплавець.
От учора я рибачив,
От учора мав удачу!
Щойно кинув перший раз –
Зразу клюнув… керогаз!
Кинув знову – на гачок
Підчепив старий бачок!
Кинув втретє – мов вугра,
Витяг дужку од відра!
Далі – більше! Що не кину,
То й тягну якусь «рибину»:
То від ліжка гнуту ніжку,
То діряву, ржаву діжку,
То каструлю, то тазок,
То поламаний візок,
То… усього й не злічу,
Як не віриш – я мовчу.
Лиш додам, що свій улов
Я одвіз в металолом
І за плату нині зранку
Я купив хамси бляшанку.

Бач, як є рибалка в хаті,
На столі – хамса в томаті.

Рак та риба. Олександр Пархоменко

Скрутно жити стало рибі,
Стогне риба в синім глибі,
Мовить раку: – Ох той люд!
У ріку зливає бруд!
Не вода у нас в ріці,
А помиї в шаплиці!..
Бідна риба ледь не плаче:
– Що робити, брате-раче?
Рак убрався у броню:
– Я ріку обороню,
Я той люд,- грозився рак,-
Як щипну, то буде знак!

Як коти юшку зварили. Олександр Пархоменко

Пустували два котки,
Запопали сірники,
Через луки навпрошки
Поскакали до ріки,
На всі боки зирк-зирк,
Сірниками чирк-чирк!
Десь у справах песик біг,
Зупинився, застеріг:
– Гав, така погана гра
Не доводить до добра,
Гав, глядіть, бо річка
Спалахне, мов свічка!
– Няв,- сміявсь один з котів,-
Я б того і сам схотів!
Мав би юшку із линів,
Не поїв би за сто днів!
Та відомо ж: воду
Не підпалиш зроду!
– Няв,- сміявся другий кіт,
Аж хапався за живіт,
Витер, кинув сірника…
Жах! Вогнем взялась ріка!
(Не інакше, хтось із нас
Здуру вилив в річку гас.)
До ріки не підступить,
Юшка піниться, кипить.
Тільки в річці не лини,
А подерті шкарбани.
Ну, а хто ж би юшку їв
Не з линів, а шкарбанів!

Рюкзаки. Олександр Пархоменко

Ішли у мандрівку тугі рюкзаки,
Зробили привал у ліску край ріки.
Палили багаття, варили куліш
І далі борзенько рушали скоріш:
З багаття зосталася сива зола,
Але під золою жарина жила.
Вогонь не прощає найменших провин,
Жорстоко недбальцю відплачує він.
Дрімав у жарині, тамуючи лють:
«Ось я допечу їм, якщо не заллють!»
Підступно із попелу лапу простяг,
Суху бадилину до рота потяг.
А далі поквапно знай хап у сто лап!
Палала ялина, горішина, граб,
А він гоготів, веселився і ріс,
Злостиво та мстиво винищував ліс…
Вертали з мандрівки худі рюкзаки.
Глядять заніміло на чорні пеньки.
Один лиш несміло подав голосок:
«Який же це дурень спалив наш лісок?..»

Яблука від зяблика. Олександр Пархоменко

Прилетіли зяблики,
Принесли по яблуку,
Положили на вікні
Мамі, татові, мені,
Тьоті, дяді, бабі, діду,
Ще й сусідці та сусіду,-
Хто б не йшов до нас у дім,
По гостинчику усім.
Пречудові яблука,
Бурштинові яблука,
Запахущі та смачні,-
Кожен дякує мені:
– В годівниці за вікно
Сипав птиці ти пшоно,
От і маєм яблука,
Яблука від зяблика.

Чого мені не треба. Олександр Пархоменко

Тату, ти знаєш, чого мені треба?
Синього дощику з синього неба;
Треба і чути, і бачити літом,
Як вищебечує жайвір над житом;
Як підпадьомкають в мідній пшениці
Досвітком тихим перепелиці;
Як чеберяйчик, збиваючи роси,
Скаче гречками, вівсами та просом;
Як до гнізда на прабабчиній хаті
Бусол несе жабеня бусленяті;
Треба, щоб в лісі для лиса і лося
Місця живого хоч трохи знайшлося;
Треба ще рибок малих і великих
В чистих-пречистих озерах і ріках,
Треба, щоб я по морському купанні
Не одмивавсь од мазуту у ванні;
Треба сніданків, і треба обідів,
Тільки, будь ласка, аби без нуклідів.
Треба, виходить, не так і багато,
Прошу, татусю, про все те подбати.
Як не почую того й не побачу,
То, слово честі, візьму і заплачу.

Сонях та будяк. Олександр Пархоменко

В дідовім городі за плотом
Уродились сонях з осотом.
Проти сонця разом постали
І щодня росли-підростали.

У осота вдача погана,
Чванився зухвалець щорана,
Жадібно тягнув собі соки,
Соняха штовхав попід боки.

– Глянь, у мене шапка з султаном
На городі буду я паном,
Бо хіба з городнього роду
Є од мене кращі на вроду?!

Тут сапа заблискала срібна:
– Нам така краса не потрібна! –
Підтяла коріння осоту
І на тім скінчила роботу.

Підійняв з полегкістю сонях
Золоту тарілку в долонях,
На тарілці зернята сушить,
І ніхто під боки не душить.

Дроздикове сватання. Олександр Пархоменко

Скарживсь дроздик на калині:
– Тужно жити в самотині,
Щоб до решти не стужитись,
Конче мушу одружитись.
В тернику живе чечітка,
Що вже гожа – наче квітка.
Чом не подружка дрозду?
Зараз свататись піду!

На шосейці гомінкій
Чад клубочиться їдкий,
А обочина проте
Вся ромашками цвіте.
Скорий дроздик
скік та скок,
Назбирав жмуток квіток,
До чечітки цінь та цень:
– Ось вам квіти, добрий день!..

Рада пташка: – Ой, чудові! –
Чемно дякує дроздові.
Та… нюхнула й стала в диві:
– Що за пахощі жахливі?
Тхне бензин, солярка, гас,
Заберіть їх, прошу вас! –
І зробилася бліда,
І зомліла молода.

Ох ти лихо з молодою!
Одливав її водою,
Ледве-ледь одвів біду –
Де вже свататись дрозду!

Чорна баба снігова. Олександр Пархоменко

Випав білий, білий сніг,
На подвір’ї сміх та сміх –
Ми зліпили, мов живу,
Білу бабу снігову,

А на ранок – в чому річ? –
Баба чорна, наче ніч!
Що смішна вже та страшна! –
Ніби зовсім не вона.

На подвір’ї крику, крику:
– Чом ти, бабо, чорнолика?
– А тому, що навкруги
Цілі хмари кіптюги!

А в нас ялинка у дворі. Олександр Пархоменко

А в нас ялинка у дворі,
Ровесниця моя.
На лапках в неї дві зорі
У присмерку сія.

Під щедрий вечір з татусем
Виходимо у двір,
Моїй ровесниці несем
Такий дзвінкий убір.

Дивлюсь, припавши до вікна,
На зблиски чарівні:
Іскриться, міниться вона
У райдужнім вогні.

А ще – справдешні дві зорі
На ній в вечірній час,
А ще – справдешні снігурі
Стрибають між прикрас.

Рожевий іній укрива
Її гілля густе.
Вона не зрубана – жива,
Вона у нас росте.

У небі жорна мелють мливо. Олександр Пархоменко

В небі жорна мелють мливо,
Землю вкрило біле диво,
Первопутком молодим
Свято йде у кожен дім.

З Новим роком, добрі люди!
Скільки радості повсюди,
Лиш ялини молоді
Новоріччю не раді.

Леденіють на вітрах,
Страх проймає бідолах:
Кожній може Новий рік
Вкоротити юний вік.