Зміст сторінки
Легенда про вишиванку-оберіг – символ здоров’я
Був час, коли почали на землі люди дуже вмирати. Від невідомої хвороби. Отак йде людина і враз упаде, почорніє, спіниться і немає людини.
Уже й до лісу люди тікали. Та за ними гналася й хвороба. Не жалувала ні дітей, ні стареньких. Наступив час, що вже й ховати померлих не було кому…
Жила в селі біля Дністра бідна вдова Марія. Забрала хвороба у неї чоловіка і дітей. Лише найменша Івaнкa ще залишилась. Береже мати донечку, як скарб найдорожчий.
Але не вберегла… Почала хворіти Івaнкa, не їсть, а тільки п’є, блідніє, тане просто на очах. А ще просить матусю:
— Врятуй, мамо, я не хочу вмирати!
І так ті очі благають, що бідна жінка місця собі не може знайти. Одного вечора до хати прийшла якась бабуся стара. Як і коли вона прийшла, Марія не чула.
— Слава Богові, — привіталася.
— Слава.
— Що, помирає остання? А могла б жити!
Аж кинулася Марія:
— Як? Бабусю сердешна, як Бога прошу, спаси, порятуй наймолодшу. Не лиши одну на старість!
Взяв стару за серце той плач і сказала:
— Розповім я тобі таємницю тієї злощасної хвороби. Але обіцяй, що не проговоришся. Дитиною присягни!
— Присягаю… Донькою!
— Знай, послав цю Смерть Господь Бог. Грішних багато на Землі. Сказав Бог робити мертвими усіх, на кому немає хреста. А чортяки потішилися і всіх, на кому не видно хреста, умертвляють. Що їм до людських душ? Ото і вмирають праведні з грішними разом… Ти тяжко перенесла смерть дітей. Дам тобі пораду…
Виший на рукавах, на пазусі і повсюди хрести. Та ший їх чорні або червоні, щоби далеко чорти бачили… Але не кажи нікому, бо смерть доненьки побачиш…
Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дівочу сорочечку. А на завтра до сонця і хрести, і хрестики. І собі понашивала. І донечка міцнішала щодня і просила матінку:
— А виший іще терен… А калину…
Дуже люди тому вишиттю дивувалися і казали, що збирається йти в ліс самітницею. Хрести ж треба на благословення Боже.
І ось вже донечка Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від туги, як бачить, що знову понесли когось на цвинтар.
Якось вся у сльозах прибігла Іванка і потягнула матінку за рукав на сусідів двір. У домовинці виносили з хати двох хлопчиків, Іванчиних ровесників.
Помарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує донечку, а думи все в голові:
— Боже милий, та ж то моя надія!
…А діти вмирають…
— Господи! Та ж я не зможу пережити її смерті!
…А люди мруть… Не втрималася. Від хати до хати бігла:
— Шийте, шийте хрести… Вишивайте… Виживите! Рятуйтеся!
Люди замикались по xaтах. Вважали, що прийшла пора і Марії.
Марія побігла в дім, взяла на руки Іванка і пішла до церкви. Забила з усієї сили в дзвін. За хвильку уже усі позбігалися.
Поцілувала Марія доньку і сказала до людей:
— Не вірите! Думаєте, що здуріла? Та хай так буде, діток ваших шкода.., — на тому зірвала з Іванки сорочку вишиту.
Дитина на очах почорніла і померла.
— Вбивці! Шийте, вишивайте сорочечки дітям і собі, — так і впала мертвою біля донечки…
Від тоді відійшла хвороба. А люди носять вишиванки. Потім зникла потреба у вишитих хрестах. Так мами навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніхто не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.
Носять оту красу і до тепер. Але мало хто знає, звідки прийшла та краса до людей.
Легенда про вишиванку– символ любові та щасливої долі
Колись давним-давно серед мальовничої природи жили чоловік та жінка. Усе було б добре, та діток у них не було. Нарешті, через багато років у хаті з’явилося двоє дівчаток: одна білявенька з русявим волоссячком, а друга — чорнявенька з волоссям чорним, як смола.
Збігали роки. Виросли дівчата справжніми красунями, були серцем добрі, усім допомагали, батьків радували та шанували. Припали до вподоби двом юнакам за свою вроду і працьовитість. Ніщо не віщувало біди, але горе прийшло несподівано.
Оселився серед цієї мальовничої природи страшний Змій. Якось пролітав він над долиною, де дівчата вибілювали на сонці полотно, побачив їх і вирішив узяти у полон. Перетворившись на чудового метелика, він сів на травичку, а потім, перелітаючи з квітки на квітку, з кущика на кущик, усе далі й далі заманював дівчат. Опинилися сестри у непролазних хащах, де ані звір не проходить, ані пташка не пролітає. Метелика враз не стало. Усе почорніло, закрутилося, заревіло. Перед ними став страшний Змій. Схопив дівчат і поніс у своє царство. Плачуть дівчата, а він регоче, реве, жалю їм завдає. Бо не любить слуга злого духу, щоб щастя ходило між людьми, щоб добро панувало.
Плачуть дівчата і кидають по одній волосині чорного і русявого волосся. Можливо, за цими волосинами їх знайдуть юнаки і вони повернуться додому. І сталося диво-дивне: добрий лісовий дух перетворив ті волосини на чорні та червоні ниточки. Прилетів Змій у своє царство, замкнув на важкі залізні замки полонянок і ліг відпочивати.
Тим часом юнаки дізналися, що дівчат украв Змій і вирушили в дорогу їх рятувати та з неволі визволяти. Довго йшли вони полями, лісами. Раптом побачили у траві чорні та червоні ниточки. Здогадались вони, що це дівчата їм слід залишили. Почали змотувати вони нитки у клубочки та так і підійшли до Змієвого палацу.
Викликали Змія на бій. Він вилетів розлючений, страшний, із ніздрів вогонь палає. Не було у хлопців зброї, лише ниточки схрестили. І сталося диво: вони перетворились на міцні мечі, що відразу відрубали по дві голови. Розправилися відважні юнаки зі Змієм, упав палац — і лише купка попелу залишилася від нього. Визволили хлопці полонянок й віддали їм решту чорних і червоних ниток. Цими нитками хрестиками вишили дівчата чудо-сорочки. З вдячністю одягли їх юнаки. Ще кращими і сильнішими стали.
Дівчата всім рідним теж повишивали сорочки. На візерунках вишиванок були добрі обереги від усього злого, подаровані добрим лісовим духом дівчатам-полонянкам. Відтоді, кажуть старі люди, повелось вишивання. І де у хаті є вишиванки, там рід живе добре і щасливо.
Легенда про вишиту сорочку
В одному селі, в одної бідної жінки було четверо дітей: дві дочки і два сини. Діти були дуже слухняні, роботящі, в усьому допомагали своїй ненці.
Йшли роки, діти виростали. Мати раділа, дивлячись на них. От одного ясного, погожого дня підійшли сини до матері і попросили в неї благословення для далекої дороги, в яку вони вирішили вирушити. Мати з сльозами на очах благословила їх і стала збирати дітей в дорогу. Цілий день вона шила їм нові сорочки, напекла хліба, зварила узвару. Незчулась стара мати як і день згас. Була вже пізня ніч, коли вона присіла на лавку, де спали її сини. Мати довго, довго дивилась на своїх синів, як вони солодко сплять. Погляд її був лагідний, добрий.
Милувалась мати своїми синами, ніби хотіла їх на все життя запам’ятати такими молодими, спокійними, красивими, адже не даремно кажуть, що кожній матері її діти найкращі.
Сон тихесенько підкрався до матері і незчулась вона як задрімала.
І приснився їй дивний сон. Неначе хтось легенько, легенько ходить по хаті і протягує до неї свої руки. А на цих руках лежать сорочки її синів, але не такі як вона їм пошила, а вишиті. Вишивка біля шиї, на рукавах. Придивилась мати аж там вишиті квіти, листячко, хрестики. Але все вишите з квадратиків, ромбиків, кружечків. І кольорів не так уже й багато: основні червоний , чорний, є трохи жовтого і зеленого.
Здивувалась мати, і тут почула тихий голос: „Виший і ти так і тоді твої сини будуть завжди крупкі і здорові. Бо чорна нитка – то земля багата, червона нитка – то сонце ясне, жовта – то любов твоя, а зелена – то весняна травичка”.
Проснулась мати, на дітей подивилась, вони солодко спали. Взяла одну сорочку і стала вишивати. Вона один раз вколола голочкою і сталося чудо: зразу появився цілий візерунок. Поки сонце встало – сорочки вже були вишиті.
Подякували сини матері за такі гарні сорочки, умились чистою, криничною водою, скочили на коней і поїхали в далеку дорогу. А мати з сестричками ще довго стояли біля воріт і дивились їй вслід, шепчучи слова молитви. „Чи побачу вас сини мої, соколи мої, здоровими і живими” – думала стара мати.
Пройшло довгих три роки. Сонячного ранку, коли ще й роса не висохла на траві, в`їхали в двір до старої матері два крупких молодих козаки. Мати зразу ж упізнала своїх синів, дуже зраділа їм. А сестрички як ті горлички теж не могли налюбуватись на своїх братів. Все розпитували їх про життя вдалині від рідної хати.
А сини низько поклонились старій матері до землі, подякували їй за теплу зустріч і сказали: „Рідна ненько, ми вернулись до дому живими і здоровими, бо нас завжди і скрізь оберігала ваша любов. А від хвороб, поганого ока захищали сорочки-обереги, які ви нам вишили в дорогу”.
І з тих пір на великій Україні люди стали вишивати сорочки для хлопців, чоловіків, щоб зберегти їх красу і силу. А дівчата стали прикрашати і свої сорочки на рукавах, на пазусі, внизу. Але на дівочих сорочках розквітали квіти, і грона калини, зелене листя і червоні ягоди.
Кожна дівчина робила свою сорочку яскравою, веселою. І стало в народі жити прислів’я: ” Яка сорочка – така й господиня буде ”.