Все почалося з ведмедика.
Купив тато Андрійкові ведмедика-скрипаля. Кумедний такий, у смугастих штанях, в одній лапі скрипка, в другій – смичок. На спині у ведмедика-дірочка. Вставиш туди ключик, заведеш – ведмедик на скрипці грає ще й пританцьовує.
Старший брат Микола, який у технічному училищі вчиться, кепкував з Андрійка:
– Великий уже, в школу ходиш, а цяцьками бавишся.
Андрійко насуплювався і відповідав:
– А як він мені подобається!..
І так Андрійко полюбив свою веселу іграшку, так звик до неї, що не міг за уроки сісти, поки ведмедик йому не потанцює.
Але ось одного разу з ведмедиком щось сталося: почав Андрійко його заводити, і раптом усередині хрусь! Андрійко аж похолов. «Що ж воно хруснуло?» думає. Поставив ведмедика на стіл, торкнув пальцем не ворушиться. Мало не заплакав Андрійко. Але нікому нічого не сказав: боявся, перепаде йому, що зламав іграшку.
Минув тиждень, а може, й більше.
Якось увечері переглядає Андрійко малюнки в журналі, коли приходить додому Микола.
Роздягнувся та й питає:
– Ну, як твій ведмедик?
– Не ворушиться, – сумно відповідає Андрійко.
Микола посміхнувся, узяв ключик і давай заводити ведмедика. Дивиться Андрійко, чекає, що браг скаже. А Микола поставив ведмедика на стіл, і той як заторохтить, як затанцює, смичком виводить – ну справжній тобі скрипаль!
– Танцює, танцює! – радісно загукав Андрійко, підстрибуючи і плескаючи в долоні. – Миколо! А що ти йому зробив?
– Нічого не робив,- знизав плечима брат, а сам хитро так усміхається.
– Неправда,- не вірить Андрійко.
– Твій ведмедик просто стомився. А тепер відпочив – і знову танцює,- пояснив Микола.
Повірив чи не повірив Андрійко, а сперечатися не став. Йому що – аби ведмедик танцював та смичком виводив.
Та недовго радів Андрійко – підстерегла його з тим ведмедиком ще одна біда. Зайшла якось до них сусідка з хлопчиком Вовою. Хлопчик ще зовсім малий. Тягнеться до ведмедика: «Дай-дай!»
– На,- великодушно простяг йому іграшку Андрійко. Лиш тоді, як малого Вову мама додому повела, завважив Андрійко, що немає… ключика!
Побіг він до сусідів, питає, малого:
– Вово, де ключик од ведмедика?.. Куди ти його подів?
А малюк лиш заперечливо хитає головою. Що ти з нього візьмеш?!
Засумував Андрійко. Трохи не плаче.
Та за кілька днів приходить він із школи, а в спинці ведмедика ключик стримить! Та ще який – новенький, блискучий, навіть кращий за того, що був раніше.
«Чудеса! – подумав Андрійко. – Звідки ж цей ключик міг узятися?»
Побіг до батька.
– Тату, ти не знаєш, звідки взявся цей ключик?
– Не інакше, як чародій якийсь побував у тебе,- усміхнувся тато.
Андрійко підозріло поглянув на батька. Та все ж вирішив перевірити: може, й справді тут якесь чаклунство? Нишком сховав ключик у шухляду стола і став чекати, чи не з’явиться ще один ключик.
День ждав, другий, третій – новий ключик не з’являвся.
«Мабуть, цього чародія не перехитриш»,- подумав Андрійко і вийняв ключик із схованки.
Хлопчик скоро й забув би про ці чудеса, але в квартирі і в їхньому дворі мало не щодня траплялися все нові й такі ж дивні пригоди.
Якось уранці до кімнати зайшла сусідка бабуся Олена.
– То каструля… не ваша? – розгублено спитала вона в Андрійкової матері.
– Де? – не зрозуміла мати.
– Ото на столі, в коридорі.
– Та то ж ваша!
Бабуся, звичайно, не могла забути своєї емальованої каструльки, яка так довго й вірно служила їй. Але ж недавно каструлька почала протікати, і бабуся Олена поставила її в коридорі. А це йшла мимо, глянула, а вона – ціла-цілісінь-ка! Ще й води хтось налив.
– Ось гляньте,- показувала всім бабуся. – Повнісінька каструля води, і хоч би тобі крапелька витекла!..
Тоді Андрійко знову згадав чародія: чи не його це робота?..
У дворі була гойдалка. Гойдалися, хто хотів, поки в ній не зламалося залізне кільце, а тоді й забули про неї. Потім одного дня хтось підійшов, глянув, а вона – справнісінька!
Гойдаються хлопці та сміються:
– Чародій гойдалку полагодив!
Проте всіх розбирала цікавість: хто ж він, отой таємничий чародій?
І от якось сталася така пригода. Двірник Овсійович помітив, що в парадних дверях не стало внутрішнього замка. Овсійович, хоч ніхто його й не боявся, з найменшого приводу здіймав такий лемент, що збігався увесь двір.
– То ж чародій! – сміялися хлопці.
– Я того чародія як спіймаю за вухо – та в міліцію! – грозився двірник. – Він у мене знатиме!..
Увечері того ж дня чародій справді спіймався. Андрійко якраз сидів за столом і заводив свого ведмедика, коли під вікнами несподівано зчинився галас. Андрійко миттю вискочив у коридор і сторопів: у тамбурі, оточений хлопцями, стояв Микола. Він ніяково всміхався. Тут же був і Овсійович.
– Я ж казав, що від мене не сховаєшся! – кричав він. Але раптом схаменувся: – А взагалі, хлопче, з добрими ділами ховатися не годиться. Руки в тебе, брат, золоті! Бач, замочок був нікудишній, а тепер – як новий!..
Відтоді, як щось трапиться, всі мешканці нашого будинку йдуть до Миколи. Водопровід у кого зіпсувався чи іграшка, вимикач треба полагодити чи каструлю запаяти – все робить Микола, як справжній слюсар.
А оце недавно надумав дворову майстерню влаштувати. В кутку двору поставили довгий стіл, зробили навіс, лещата купили, напилки, молотки.. Як тільки Микола йде у майстерню, хлопці за ним – табуном. І ото вже в тій майстерні до вечора клепають та паяють.
Андрійко теж частенько там крутиться: то молоток потримає комусь, то зубило подасть. І дуже пишається він своїм старшим братом, якого всі в дворі тепер називають не інакше, як Чародієм.