Жив-був собі такий бідолашний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От, бачить він – на луці пасеться кобила. Він до неї:
– Здорова була, кобило! Я тебе з’їм.
– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака!
– Їй-богу, – каже, – вовк!
– Ну, коли ж ти вовк, – з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– З голови! – каже.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже ти наважив мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, – а я все буду пастись та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
– Як так, то й так! – каже вовк, та зараз до хвоста…
Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім він світі.. А кобила – як дремене! – аж курява встала. От вовк сидить собі та й дума: «Чи я не дурний, чи я не скажений?.. Чому було не хватати за горло?»
Пішов вовк. Бачить – баран пасеться над яром. 
– Здоров, баране!
– Здоров!
– Я тебе з’їм.
– А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Та брешеш, – собака!
– Ні, їй-богу, – каже, – вовк!
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – неяк!
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо! – каже.
От став він якраз над кручею – так круча! Роззявив рот – так тая паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як учистить у лоб, – він беркиць у яр!.. Добре наївся!
Тоді сів сердега та й плаче: «Чи я не дурний, чия не скажений?.. Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»
Іде він знов, аж бачить – лежить на дорозі сало, – чоловік загубив.
Він сів та й дума: «Добре, з’їм я його, а воно ж солоне – пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…»
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, – коли лежить. Узяв теє сало. Приходить вовк, – нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки не ївши п’є?»
Сидів-сидів. А їсти хоче – аж-аж-аж!.. От іде по дорозі кравець.
– Здоров, чоловіче! – каже вовк.
– Здоров!
– Я тебе з’їм.
– А ти що таке, що станеш мене їсти?
– Вовк.
– Брешеш, собака!
– Ні, – каже, – їй-богу, вовк!
– Та й малий же, – каже. – Ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку – давай мірять-аршином! Міряв його, міряв – уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряє. Доти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та побіг до вовків:
– Вовчики-братики! Таке й таке лихо!
Вони давай гнатися, давай гнатися за тим кравцем. Що тут кравцеві у світі робити? Бачить – біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили, так зубами й клацають…
Бідолашний вовк і каже:
– Ні, – каже, – братці, нічого з цього не буде! От як зробім: я стану на землі, а ви всі на мене, всі на мене – один зверх одного, аж поки досягнем.
Стали один зверх одного – така драбина! Тоді верхній:
– Ану злазь, будемо тебе їсти!
– А-а, – каже, – вовчики-братики, помилуйте мене, не їжте!
– Ні, – кажуть, – не можна – злазь!
– Стривайте ж, – каже, – я хоч табаку понюхаю.
Тільки що нюхнув, та – ачхи! А спідньому вчулося, що він верхнього міряє та каже: аршин!
Він як присяде – так усі й покотились… Отакий ворох!
Тоді той вовк драла!.. Вони за ним, – тай усі побігли. А чоловік тоді зліз з дерева та й пішов собі.