Море співало, мов скрипка,
В морі гуляла рибка,
Райдугою-дугою
Викидалась над гладдю морською.
Сонце сміялось, блакить,
Гойдалося море —
Хить-хить…
З ущелин, під вітру шерех,
Змія приповзла на берег.
Побачила Рибу Змія:
— Здрастуй, сестрице моя! —
Сіла Змія на камені:
— Зустріч приємна така мені!
Підсунулась ближче на край:
— По морю мене покатай!
— А ти не кобра?
— Не кобра.
Згодилась Риба:
— Добре.
Море без меж, без краю,
Сідай, коли хоч, покатаю!
Привільне, величне море,
Не те, що зміїні нори…—
Обвилась Змія круг Риби…
Хвиль клекотіли глиби…
— Хвилі? Я з вами поспорю!
Й по морю пішла, по морю…
А море кипіло, гуло…
Дістала Змія жало.
Не пропливли й годину —
Вжалила Рибу в спину.
Риба плеснула хвостом —
— Сестро, кусаєш чом?
Жало мерщій забери де!
— Я— ненароком, сестрице.
Товпляться хвилі сині
У моря на середині,
Обрії, простір який!
Пливи собі, рибко, й мрій!
Море безкрає, сонце сія…
Знову вжалила Рибу Змія.
— Сестро, ти ж кобра?
— Вуж, вуж!
— А кусаєш мене чому ж?
— Сонце пече мене здорово,
Запаморочило голову…
Катай мене, сестро-рибко!
І знову пливуть між хвиль.
Вже берега і не видко,
Не видко землі відціль.
Вже й вітру нема перестрибу…
Знову Змія вжалила Рибу.
— Жало заховай страшне,
Навіщо кусаєш мене? —
Цьвохнуло слово
Змії, мов кий:
— Кусатися — звичай у мене такий!
— А, звичай такий? Так одерж,
У мене є звичай теж!
У тебе жало, а у риб…—
Та з цим і пірнула вглиб,
А з нею й Змія заодно…
Буль-буль — і пішла на дно.
Втопилась Змія у воді…
І Риба сказала тоді:
— Дружба — для друзів. Для змій
Ось він, мій звичай, який!