Літо пролинуло якось непомітно. Ось і осінь. Горобиновий гай понад річкою виграє червоними барвами, немов його запалили, тож він і горить. Мене так і потягло до лісу. Зайшов у гай, присів на пеньок, не можу надивитися, наче раніше не бачив: кожна горобина, чи велика, чи маленька, обсипана червоними ягодами. Грона звисають, як виноград. Рука тягнеться до гілки, хоча й знаєш: гірка поки що горобинова ягода. Це згодом, коли вдарять морози, вона стане м’якшою й солодшою.
— Цінь-цінь!..—лунає в гаю різноголосся птахів. Повно й зараз тут тих, хто любить поласувати червоною ягодою: дрозди, синиці зібралися з усієї околиці. Стук-перестук, свист-пересвист!
Годуються не кваплячись, діловито, мовби наїдаються на цілу довгу зиму. Ось пташки строкатенькі — омелюшки — поспішають, обганяють одна одну, бояться проґавити щасливу нагоду: повно ягід!
Але що це? З самісінької верхівки дерева одна за одною пташки грудочками попадали в траву, лежать і не ворушаться. Підійшов— омелюхи як неживі. Узяв у руки — тільце тепле, дихають. А очі заплющені.
Я розгублено озирнувся й знову здивувався: там і тут під деревами лежали омелюхи. Що з ними робити? Я зібрав їх у шапку і мерщій до Дмитра Івановича.
Лісник коротко пояснив:
— Об’їлися.
— Як об’їлися? Виходить, загинули пташки?
— Нічого їм не станеться,— заспокоїв лісник.— Минеться. Полежать години зо три, зголодніють, і все як рукою зніме. Стривай-но, — похопився Дмитро Іванович,— та їх же, осовілих, лисиця або тхір з’їдять. Доведеться рятувати бідолашних. Давай поставимо в гаю бляшані вертушки — їхньої музики звірі не терплять, у гай не поткнуться. Чого доброго,— збережемо омелюхів.
Поки розставляли в гаю вертушки, мої омелюхи ожили, заворушилися, нарешті, застрибали, спурхнули на дерева і, наче нічого й не сталося, знову взялися за горобину.