Зміст сторінки
Як нестримно летить час! Здається, ще недавно ми тішилися новорічними обрядами, а вже почався відлік лютого — останнього місяця зими. Хоч за своїм характером він і найконозистіший, тa все ж сонце повертає на весну — день уже збільшується майже на три години; мудро підмічено в народному прислів’ї: «Лютневий сніг весною пахне».
Чому місяць лютим називається?
У багатьох народів, зокрема і в нас, до прийняття християнства, останній місяць зими завершував річний цикл. Це ж стосувалодя й давніх римлян. Оскільки лютий вважався завершальним місяцем року, то і його назва означала «очищення» (по-латинському «фебруаріс»). Нею й до сьогодні користується більшість європейців. Серед слов’янських народів мають «власні» назви поляки — «люти» та сербохорвати — «веляча» (щоправда, тут послуговуються і латинською назвою).
На Україні, як і в Білорусії, офіційно закріпилося слово «лютий». Його етимологічне коріння пов’язане з конкретними реаліями. Як стверджує відоме прислів’я, це пора надмірних контрастів — вітрів і кривих шляхів, морозів, снігів, відлиг та переметів.
Лише наприкінці минулого стодіття остаточна назва — лютий— закріпилася за другим місяцем року.
Поруч з офіційною, в багатьох регіонах України користувалися (почасти вони існують і нині) виключно діалектними накличками. Переважна їх більшість характеризує сувору й конозисту вдачу місяця — «сніжень», «лютень», «крутень», «зимобор», «бокогрій, «криводоріг», «межень» (тобто календарна межа між зимою й весною). Яків Головацький зафіксував серед західноукраїнських говірок і такі назви: «казибрід», «казидорога» — од лексичного «казитися», тобто впадати в
лють, скаженіти; саме де визначення, здається, найповніше відтворює природний
характер лютого. . . ”
З останнім місяцем зими у хліборобів завершувавсь і традиційний зимовий відпочинок. Селяни починали готуватися до нового хліборобського сезону: вивозили на поля гній, перевіряли зерно, лаштували сільськогосподарський реманент. Тому з лютим міцно пов’язані й природні передбачення погоди — які будуть весна й літо, чи защедрить врожаєм рік грядущий?..
Звернення до народних прикмет у лютому — явище закономірне, адже не за горами вже весна. На останній місяць зими припадало кілька свят, за якими завбачували погоду.
Одним з таких був Юхимів день (10 лютого). Спостережливий селянин з самого ранку стежив за погодою. Літні інформатори авторитетно стверджували: якщо в цей день вітряно, то неодмінно все літо буде дощовим. Тому народна поговірка радила: «Якщо мокре літо, то тримай корівку, а як сухе — купуй бджілку».
Стрітення
І все ж найбільше вірили в правдешність Стрітення — найшанованішого свята в лютому. Його давніша, ще дайбозька назва — «зимобор», чи «громовиця»; згодом цей день прибрав остаточне ймення — Стрітення. За повір’ям, саме 15 лютого зима начебто зустрічається (звідси і похідні назви свят) із весною. Зі Стрітенням пов’язано чимало різноманітних прислів’їв та прикмет. Люди щиро вірили в те, що яка погода в цей день, такою буде й весна,— якщо тепла, то і березень мав би бути
раннім, а коли мороз — зима ще,довго протримається. Народний прогностик фіксував всі зміни в погоді. Скажімо, якщо на зимобора випадала відлига, то весна мала б бути ранньою і теплою, падав сніг — дощовою і тривалою, хурделило — пізньою та холодною, а коли хмарний, без сонця — ще
дошкулятимуть суворі морози…
Крім того, селяни стежили за розміром бурульок. В цей час, як правило, сонце вже.обігрівало дахи і на стрісі з’являлися довгуваті бурульки (в народі їх ще називали «соплями»). Хлібороби ретельно додивлялися ввечері, якої вони довжини: якщо короткі — снігу випаде небагато, а коли довгі, то треба сподіватися на заметілі;
Зі Стрітенням пов’язували свої надії і пасічники. Від того, як капатиме зі стріх водичка, так вважали вони, прибуватиме до Пудиків і мед, себто на щедру чи скупу взятку. Оскільки пасічництво було одним з найважливіших та найвагоміших промислів, то.йому надавали особливого значення. Мед використовували не тільки для харчування та лікування, але й для о б ряд івсол од ки й продукт вживали майже в усіх дійствах: на хрестинах, весіллях, поховальних обрядах; з нього виготовляли смачне питво (медовуху) для храмових свят (так званий конун) тощо.
Крім того, пасічництво було єдиним джерелом отримання воску, без якого не могла обійтися жодна культова споруда — церкви та монастирі. Свічками також освітлювали в хатах, їх використовували в похоронних обрядах, на весіллях, а сам віск — у господарській Діяльності. Ось чому в народному прогнозуванні погоди «бджолина метеорологія» мала важливе значення.
На останній місяць зими припадає і свято Власа. Для селян це був надміру пошанівний празник. Це праслов’янське ім’я символізувало покровителя свійських Тварин. Адже скотарство відігравало не менш важливу роль, ніж мисливство і навіть землеробство. Свійська тварина була не тільки бажаною в господарстві, але й священною. Згадаймо, як шанобливо ставилися: люди до корів, називаючи їх
«Другою матір’ю». Це ж стосується волів і зосібна коней. Для будь-якого господаря кінь — особлива гордість. Це підтверджують численні прислів’я та приказки, легенди, народні пісні. Досить згадати тексти відомих козацьких пісень, де кінь і вірний слуга, і рідний брат. З вороними пов’язані окремі віхи життя наших пращурів — героїчних охоронців отчої землі.
Відтак майже в кожній родині улаштовували різноманітні обрядодії, щоб убезпечити плодючість тварині позбавити їх од всіляких хвороб. За традицією, на Власа вже починали організовувати громадські гурти — наймати пастухів, укладати угоди й контракти, котрі суворо регламентувалися звичаєвим правом. Тому казали, що на Власа «весна вже до пастухів заглядає в покутнє віконце». Чому, власне, в покутнє? Справа в тому, що традиційно хати будували так, аби покутні вікна
обов’язково спрямовувалися із,о сходу сонця.
Юхимів день – 29 лютого
У лютому на Парфенія (20) припадають так звані «зимові діди», про які я розповім окремо, але з одним святом познайомлю детальніше. Мова йде про Юхимів день. Той, хто народився 29 лютого, а саме на це число і припадає празник, можна вважати, «обікрав» себе. Лише раз у чотири роки іменинник зможе відсвяткувати свого ангела. Ви, очевидно, здогадалися — йдеться про високосний рік. Історія його виникнення давня і цікава. Традиційно високосні роки вважалися нещасливими, і їх прихід спонукав селян остерігатися природних катаклізмів — повеней, землетрусів, масових хвороб й пошестей, недороду, голоду тощо. В багатьох давніх літописах фіксуються випадки, коли люди чекали навіть «кінця світу» чи «страшного суду».
Такі передбачення очевидно, не випадкові. Саме на високосні роки припадають періоди «великого мору на людей та худобу». Але в цьому не варто вбачати лишевипадковий збіг обставин чи марновірність давніх вірувань. На сьогодні вже досліджено, що найбільша дія сонячної активності, котра негативно впливає на стан усіх живих організмів, припадає на високосні літа. Спостережливі пращури і підмітили цю особливість…
Недарма мовиться: «Січень, Пилипе, снігом засипле, лютий, Миколо, голками коле, а березень, Андрію, то дощем, то снігом сіє». І все ж найточніше характеризує його народне прислів’я: «Лютень сказав: «Якби я був у батькових літах, то бику-третяку роги вирвав би!» Проте сила у нього вже не батькова, бо лютий зиму видуває, а березень її ламає.
В останній місяць зими скорочуються й вечорниці. Все рідше й рідше збиралися хлопці й дівчата на свої традиційні гулі. Та це й природно: коротшали ночі, в господарствах прибавлялися додаткові клопоти — потрібно було готуватися до найвідповідальнішої для селянства пори року. Люди жили світлим пробудженням природи — весни, яка вже не за горами.