Зміст сторінки
Народні ремесла є невід’ємною частиною культури та побуту традиційного українського суспільства. З одного боку вони пов’язані із господарством та освоєнням природних ресурсів, а з іншого – є частиною духовної культури народу, оскільки відображають творчість та знання народу.
Ремесло, тобто дрібне виробництво ручним способом, слугувало для задоволення особистих побутових потреб та для заробітку (виготовлення на продаж).
Що таке гончарство
Гончарство – це обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів, черепиці та іншої кераміки. На території України гончарство відоме з часів неоліту (VII – V тисячоліття до н. е.). На ручному гончарному крузі, що з’явився тут у II століття н. е., виготовлялася більшість керамічного посуду в Київській Русі. У XIV-XV століття почали застосовувати ножний круг.
Гонча́рний круг — пристрій для ручного формування виробів з глини. Гончарний круг винайдений у Месопотамії в кінці 4 тис. до н. е. На території України відомий від 1-ї половини I тис. н. е. Під кінець XIX ст. загального поширення в Україні набув важкий ножний гончарний круг. Б. Д. Грінченко згадує кілька видів тодішніх українських гончарних кругів, які дещо розрізнялись за конструкцією: шльонський, головатий, шестерня, волоський. Уся конструкція була повністю дерев’яна, основою якої служив камінь з видовбаною і змащеною жиром ямкою. Такі круги мали багато недоліків, і основний — неточність обертання круга навколо своєї осі, що спричиняло труднощі в роботі. Нині круги виготовляють переважно з металу.
Гончарство через багаті поклади глини було розповсюджене по всій Україні. Тут завжди виробляли різноманітний посуд: горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, тикви, барильця, баньки, декоративний посуд, дитячі іграшки.
Технологія гончарного виробництва надзвичайно складна і тривала. Починалось все із пошуків глини, вона повинна мати особливі властивості до роботи: вона повинна вилежатись, перемерзнути, потім її подрібнювали, змішували, місили і лише потім викладали на гончарний круг.
Штовхаючи ногою нижню частину круга, гончар обертав верхню, на яку викладалась купка глини, і, час від часу зволожуючи руки, виготовляв виріб. Сформований посуд виставлявся на дошки для висихання, потім замазувались глиною тріщини, виріб орнаментувався.
Паралельно готувався склоподібний склад, яким покривали глиняний посуд – полива, глазур із перемелених свинцю, піску, фарб тощо. Глазурування виробів здійснювалося двома способами: рідкою поливою та сухою – обсипанням. Через деякий час після висихання поливи виріб обпалювався у гончарній плиті, причому таких обпалювань могло бути і два залежно від призначення виробу. Після випалювання ліквідовувались тріщини в поливі та глині.
Опішне – гончарна столиця України
Старовинне козацьке містечко Опішне (Опішня) Зіньківського району Полтавської області – один із наймогутніших і найславетніших центрів культурної самобутності українців – називають гончарною столицею України.
Опішненські майстри створювали шедеври у найкращих місцевих традиціях із яскравим місцевим колоритом. Посуд має надзвичайно різноманітний асортимент, вражає пластичною досконалістю форм, яскравістю барв і високими технічними якостями.
Ще наприкінці ХІХ століття до витворів місцевих гончарів почав пильно придивлятися весь цивілізований світ. Їхні вироби знайшли своїх шанувальників-колекціонерів. На початку ХХ століття російський консул у Лондоні повідомляв Зіньківській повітовій земській управі про велику популярність опішнянської кераміки в Англії й буквально благав збільшити її постачання на європейські ринки. Найбільші музеї Російської імперії, країн Європи та Америки відряджали спеціальні експедиції до Опішного з метою формування власних колекцій. У 1894 році в Опішному відкрито першу в Лівобережній Україні земську зразкову гончарну майстерню, що стала до сьогодні єдиним осередком розвитку гончарного шкільництва в Україні.
Особливою є керамічна скульптура малих форм – вироби, зліплені із гончарних деталей, та розписані чи оздоблені фактурним ліпним декором і кольоровими поливами (вершники, коники, молодиці, парубки, різні композиції з фігур людей чи тварин).
Багато уваги надається декоруванню виробів. Опішненська кераміка приваблює композиційною яскравістю, різноманітністю форм, технічними прийомами, різнобарв’ям орнаментів, витонченістю і багатством кольорових співвідношень.
Серед покладів багатьох керамічних глин місцеві майстри використовують глину сірого кольору, яка після випалювання стає світло-жовтою. Після ліплення глина майже тиждень висихає в природних умовах. Потім відбувається процес випалювання, обробки глазурями чи розмальовування – і знов випалювання. Виготовляють виріб не менше 30-40 днів.
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
11 березня 1986 року в Опішному, за дорученням Ради Міністрів України, засновано Музей гончарства. Через три роки (03.11.1989) прийнято урядову постанову про формування на його базі Державного музею-заповідника українського гончарства — етно-мистецтвознавчого науково-дослідницького і культурно-освітнього закладу, національної гончарської скарбниці України.
Нині заклад постає Всеукраїнським центром дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України.
Музей-заповідник володіє найбільшою в Україні колекцією творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів (близько 55000). У ній представлено творчі досягнення мистців усіх історико-етнографічних регіонів України, провідних національних шкіл художньої кераміки. Не мають аналогів у країні та за її межами й музейна Національна галерея монументальної та садово-паркової глиняної скульптури, Галерея символічних панно провідних художників-керамістів і гончарів України та інших країн.