Далеко-далеко від України на самісінькому Південному полюсі, у холодній Антарктиді, жив пінгвін Степашко. Ви запитаєте, чи всі пінгвіни на Південному полюсі мають імена? Звісно, не всі. Але Степашко мав.
Колись давно малюком він бавився на крижині. Аж раптом частина крижини відкололася й поплила у відкрите море.
«Допоможіть, я ще не навчився плавати!» − кричав маленький пінгвін у розпачі. І тоді йому на допомогу прийшов учений зі станції «Академік Вернадський» (саме там українські науковці досліджують природу Антарктиди). Цей учений і дав Степашкові ім’я Степашко.
Степашко дуже хотів віддячити добром українським ученим. Він знав, що вони дуже сумують за батьківщиною, за тінистими лісами й квітучими степами.
«От би принести їм трохи барв. Можливо, вони не так сумували б за Україною?!» − якось думав собі Степашко, але де взяти ці барви – не знав.
-Гей, Степашку, про що задумався? – до Степашка раптом підійшов птах Крячок, що прилетів в Антарктиду на літні канікули.
-Крячку, ти багато літаєш світом, чи є там щось таке, щоб могло б ощасливити людину? – запитав птаха Степашко.
-На світі багато див. Але є одне, яке не полишає мого серця, – це диво північного сяйва…
-А де це північне сяйво?
-На Північному полюсі, звісно!
-А як туди дістатися?
-Ну, про це запитай старого морського леопарда. Я знаю лише повітряний шлях, а пінгвіни, сам знаєш, не літають…
Малий Степашко дуже боявся морського леопарда. Усі знають: вони одвічні вороги пінгвінів. Водночас він замислився: а може, той морський леопард не такий уже й страшний?
-Здрастуйте… Я хотів сказати… Добрий день, морський леопарде! – малий пінгвін затинався та нервував.
-Що тобі треба? – грубо відповів старий житель Антарктиди.
-Я Степашко, пінгвін. Я тут живу. А як вас звати? – Степашко був ввічливим пінгвіном і знав, що ввічливість може допомогти налагодити стосунки.
-Моє ім’я Лео.
-Вітаю, Лео. Чи не знаєте ви часом, як дістатися Північного полюсу? Я хочу привезти на Антарктиду трохи північного сяйва, – Степашко вже сам собі зізнався, що готовий дати драпака.
-Побачити північне сяйво хоча б раз у житті – це справжнє щастя! Але на Північному полюсі ніколи не ступала лапа пінгвіна. Дорога туди надзвичайно довга!
Чому б нам не вирушити в експедицію за щастям?
-Гаразд, − згодився Лео. − Вирушаємо завтра на світанку. Але ти маєш пам’ятати, що шлях до щастя не завжди простий.
-Я буду готовий! – рішуче заявив Степашко.
Світанок давав надію на втілення мрії та позбавляв сумнівів. Пірнувши в холодні води Південного океану, Степашко та Лео плили на північ.
-Чому ми так повільно пливемо? – часом запитував він старого.
Заощаджуй сили, – щоразу відповідав леопард.
І чим далі вони відпливали від берега, тим ворожішими ставали хвилі. За кілька годин Степашко наважився попросити про відпочинок. «Зарано», – гиркнув морський леопард. Мандрівники продовжували подорож.
Вечоріло. Здіймався шторм. Стомлені Степашко й Лео зупинилися перепочити на великій крижині біля зграї морських леопардів.
-Ти ба, до нас вечеря приплила! – нахабно закричав ватажок зграї. – Народ, готуйте виделки!
-Це не ваша вечеря, – спокійно відповів морський леопард.
-То ти, старий, не хочеш ділитися? Тобі забагато буде, диви, який він вгодований! – сказав він у бік Степашка.
-Хто це тут вгодований? – не второпав Степашко.
-Це не їжа, це мій друг! – суворо відповів морський леопард.
-А ти це доведи! Народ, мерщій хапайте малого!
Усе, що сталося потім, Степашко ледь пам’ятав. Перед очима в малого пінгвіна було дитинство, балакливий Крячок, станція «Академік Вернадський» та вчений, який лагідно каже: «Ох ти, Степашко».
Від цих слів Степашко й отямився, але їх уже промовляв знесилений морський леопард.
-Що сталося? Куди поділися ті забіяки? От я б їм дав на горіхи… – злукавило пінгвеня.
-Ти знепритомнів майже одразу, як на нас накинулася зграя тих варварів…
-Невже? – почервонів Степашко.
-Але, на щастя, я плаваю швидше за них. Хоч у сутичці й мені дісталося. Ми повернулися додому, Степашку. Пробач, я вимушений був відступити. Пробач, що не вдалося привезти щастя на південь.
-То ти… ти мене не залишив? Ти хотів мене врятувати? Ти ризикував собою заради мене?
-За все моє довге життя ти був чи не єдиним, хто не побачив у мені дикого звіра. Усі завжди думають, що всі морські леопарди жорстокі та злі…
-Так, Лео, я не дістався Північного полюсу, але я привіз щастя з собою. Бо я здобув друга!
-А ти кмітливий, Степашку! – засміявся морський леопард. – За щастям не потрібно їхати далеко, щастя – воно в кожного в серці…
З того часу Степашко зрозумів багато речей, про які раніше навіть не замислювався. Ні, він не полишив мрії про північне сяйво та ідеї ощасливити українських учених зі станції «Академік Вернадський». Але він точно знав ціну дружби – справжнього щастя.