Ясоччина книжка. Наталя Забіла

Збірка віршованих оповідань від Наталі Забіли для ваших діток.
«Ясоччина книжка» — це цикл віршованих оповідань Наталі Забіли, який був виданий окремою книгою у 1934 році. Це одна з найкращих дитячих книг письменниці. Цикл віршів-оповідань «Ясоччина книжка» багато із літературознавців характеризують як одну із вершин української дитячої літератури.
Невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповідань (сім із них ви можете проитати у нас на сайті), об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до завершального «Ведмедикова хатка» минає рівно рік — від зими до зими.
Яся — відважна, допитлива, кмітлива і винахідлива, розумна дівчинка. Їй все цікаво, вона все прагне пізнати. Всі ці риси дівчинки Ясі яскраво виражені у її вчинках. Письменниця Наталя Забіла не наголошує на них словами, а показує у зіткненні маленької героїні з самим життям. Поетеса всебічно розкриває динаміку змін і зростання маленької Ясочки.

Ясоччин садок

За вікном сьогодні вітер,

вітер — аж в кімнаті чути, як гуде.

В дитсадок давно пішли всі діти,

а маленька Ясочка не йде.

Наша Яся нині трохи хвора,

все кахика й носик витира.

Застудилась, мабуть, Яся вчора,

як ліпила бабу дітвора.

На роботу вже поїхав тато,

мама вийшла — й довго щось не чуть…

Може, Яся буде сумувати?

Може, слізки рясно потечуть?

Ні! Ясюня не така вдалася! —

в неї досить іграшок, ляльок.

У своїй кімнаті наша Яся

улаштує власний дитсадок.

Діти будуть — лялька, та ведмедик,

та конячка сіра без сідла,

і собачка Бум, така кумедна,

що угору вухо підвела.

Ще Ясюня посадила й кішку.

А вона стрибнула у куток!..

— Ну й сиди собі сама під ліжком,

не візьму тебе у дитсадок!

От усі в кутку біля канапи посідали.

— Тихо, не шуміть! А чому в ведмедя чорні лапи?

Мабуть, вранці їх забув помить?

Зараз я будинок вам збудую і

з великих татових книжок і

обідом добрим нагодую —

дам цукерки вам і пиріжок…

А тоді візьму цікаву книжку,

покажу своє знайоме «о»!

Яся певна, що ведмедик Мишка

хоче знати літери давно.

Потім Яся хусточку розстеле

на вовнянім теплім килимку.

— Ну, лягайте, діточки, в постелю!

Так і ми спимо у дитсадку!

У куточку сплять слухняні діти:

і ведмедик з лялькою, і кінь.

За віконцем виє вітер, вітер,

а в кімнаті тиша і теплінь.

От і мама двері відчинила

і на руки Ясю підійма.

— Ой, яка ж у мене доня мила,

що так добре грається сама!

Ластівки

Пригріва весняне сонце.

В рівчаках біжать струмки.

Метушаться за віконцем

клопітливі ластівки.

Вже останній сніг розтанув.

Тепло. Весело. Весна!..

Яся встане вранці-рано

та відразу — до вікна:

— Чом це, мамо, пташенята

до вікна летять щомить?

Це вони до мене в хату,

мабуть, хочуть залетіть?

Відчини віконце, мамо,

хай вони сюди летять!

Я дивитимусь, руками

я не буду їх займать!

Підлетіли. Відлетіли.

Тільки крильця — блим та блим!

— Це вони будують вміло

для своїм маляток дім.

Все працюють безупинно,

не марнують, бачиш, час.

Грудочки м’якої глини

в дзьобах носять раз у раз.

Скоро буде тут гніздечко,

добре зліплене з землі.

В нім лежатимуть яєчка

у м’якесенькім кублі.

Потім будуть пташенята,

ненажери — просто страх!

Цілий день їм батько й мати

все носитимуть комах.

Підростуть в маляток крила,

мати їх навчить літать,—

так, як мама Ясю вчила

в книжці літери читать.

А тоді настане осінь.

Стане зразу холодніш.

Вранці ляжуть білі роси

на травичку, на спориш…

— Взимку ж, мамо, пташенятам

буде холодно в гнізді!

Правда, ти до мене в хату

всіх їх пустиш отоді?

— В теплий край тоді, далеко

полетять усі пташки:

журавлі, качки, лелеки

і маленькі ластівки.

А як буде знов надворі

тепло, весело, весна —

прилетять пташки з-за моря

знов до нашого вікна!

І в Ясочки є грядка!

Ранком сонце лине просто в хату,

промені лягають на поріг.

Вийшла Яся у садок гуляти,

де ще так недавно танув сніг.

А тепер — росте на гіллі листя,

горобці веселі цвірінчать,

і нової травки гострі списи

з-під трави торішньої стирчать.

Край паркану — що це роблять діти?

Скільки сміху, галасу й турбот!

Підійшла Ясюня подивитись:

— Це ж вони тут скопують город!

Сміх і галас:

— В мене будуть дині!

— В мене морква!

— В мене буряки!

А в того — гарбуз з смачним насінням,

і в’юнкий горох, і огірки…

А Ясюня ще така маленька, н

аймолодша між усіх діток:

чорні очка, личко рожевеньке

і кругленька вся, як огірок.

Тягне Яся і собі лопатку,—

ой, яка ж велика та важка!

— Буде в мене теж маленька грядка,

як у всіх дітей із дитсадка!

І скопала грядку наша Яся,

не відстала від усіх діток,

їй, щоправда, допоміг Михасик,

та Роман, та Лесь, та Ігорьок…

Ну, мала, яке ж тобі насіння?

А мала й не знає: що саджать?

Посадити б їй солодкі дині,

що під сонцем, як свинки, лежать?

Чи червону моркву? Чи салату?

Чи смачні зелені огірки?

Чи капусту — потім шаткувати?

Чи горошок, щоб зривать стручки?..

Узяла Ясюня по зернятку

й буряків, і моркви, й те, і те…

Ой, і буде ж у Ясюні грядка,

мабуть, краща,ніж у всіх дітей!

Йде робота радісна і спора,

веселіша за найкращу гру.

А весняне сонце лізе вгору,

і пече, й цілує дітвору.

Ясочка на річці

Блись та блись на сонці наша річка,

повилась крізь луки запашні.

А яка ж тепленька в ній водичка!

І пісок м’яке-сенький на дні.

Поспішає радісно малеча,

цвірінчить на березі щодня.

Вітерець цілує щічки й плечі

і біжить по хвилях навмання.

Поскидали трусики і плаття,

пострибали в воду малюки.

Ой, і любо ж, весело

плескатись у струмочках тихої ріки!

Тут і наша Ясочка голенька.

А навколо — рибок табунці!

Хоче рибку захопити в жменьку,

та ніяк не вдержить у руці…

Всі забули про Юрка малого —

він сидить один на бережку.

Бачить — що це дивиться на нього

крізь рясну зелену осоку?..

Та страшне, зелене… й просто суне…

Та от-от на хлопчика плигне!

Як гукне Юрасик до Ясюні:

— Ясю, Ясю! Глянь, яке страшне!

А Ясюня звіра не злякалась, замахнулась:

— Геть, зелений звір!

Подивилась жаба. Здивувалась.

Та й плигнула в воду під кушир.

* * *

Якби ви прийшли сюди, до Ясі,

в наш зелений сонячний садок,—

ціла зграйка зразу б тут зійшлася

сміхотливих радісних діток.

І, напевне, ви почули б миттю

про Ясюню, жваву та метку,

як вона прогнала те страхіття,

що дітей ляка на бережку.

Олівець-малювець

Взяла Яся олівець, олівець-малювець.

Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:

— Треба тут намалювати отаку здорову хату!

Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!

Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка.

Ручки. Ніжки. Ротик. Носик.

Голова. І волосся — як трава!

Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні…

А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.

У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички.

Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.

Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато:

Все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.

А під кожним під дубочком два грибочки,

три грибочки, ось чотири, ось і п’ять… Вже нема де малювать!

Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим…

Ось і блискавка!

І грім!

І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки,

на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку, н

а волоссячко, на кошик,

ллється дощик, дощик, дощик,

ллється швидко, швидко, швидко!

І нічого вже не видко!

— Що ж ти, Ясю, наробила?

Зачорнила весь папір.

І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!..

Яся каже.

— Ай-ай-я! Яся каже.

— Це не я! Це такий вже олівець,

олівець-малювець!

По горіхи

Шерехате і ворсисте, та розлоге, та густе

зап’яло ліщину листя, мов убрання золоте.

А під листям тихо-тихо на тоненьких гілочках

причаїлися горіхи у зелених кожушках.

Ой, горіхи! Не сховатись, хоронись не хоронись,

як наскочим ми, малята, в мовчазний осінній ліс!

Затремтить ліщина сміхом, різнобарвно зацвіте…

Не сховаються горіхи попід листя золоте!

— Ой, поглянь, які хороші!

Та усе по два, по три!

Лесь — у шапку…

Майя — в кошик…

От привілля дітворі!

Юра тягне повну торбу,

Тася в пелену збира…

Сонце тихо суне вгору.

Вже й обідати пора!

От малеча вся зійшлася, повні кошики в руках.

Тільки де ж це наша Яся, метушлива та метка?

Заховавшися під гілку, у густім чагарнику,

Яся дивиться на білку, що мелькає на дубку.

Яся стиха ледве диха; ворухнутися — біда!..

А звірок гризе горіхи, ще й шкарлупку викида.

Стриб на гілку, вигне спинку, розкошлатить довгий хвіст,

та з ліщинки — на ліщинку, та з-під листячка — під лист!

І така ж мала та спритна, та забавна, та прудка!..

Час минає непомітно — все б дивилась на звірка!

Тільки чути — кличуть Ясю. Підвелася — білка стриб!

Вмить метнулась, подалася в лісовий зелений глиб.

А до Ясі діти з сміхом:

— Що ж ти, Ясочко, сама?

Ну, а де ж твої горіхи? А горіхів і нема!..

— Ах ти ж, білко — сіра спинко! Що ж ти Ясю підвела?

Через тебе цю торбинку я порожню принесла!

Та не журиться маленька, бо у неї друзі є:

кожен з них горіхів жменьку нашій Ясочці дає!

Ведмедикова хатка

Пухнастий та білесенький засипав все сніжок.

Біжить малеча весело в засніжений садок.

З лопатами, з санчатами працює дітвора.

— Збудуєм з снігу хату ми посеред двора!

Качають сніг, втрамбовують,— робота аж кипить.

Ось хатка вже й збудована.

— А хто в ній буде жить?

Малесенькими ніжками вгрузаючи в сніжку,

іде-бреде доріжкою Ясюня по садку.

А на руках у Ясочки найкраща із цяцьок —

ведмедик волохатенький, закутаний в платок.

— Диви, який будиночок! Як чисто й гарно тут!

В таких хатках на півночі і люди теж живуть.

На півночі ведмеді є в печерах із крижин…

З тюленями кумедними вітаються моржі…

— Як гарно тут, ведмедику, у хатці сніговій!

Залазь мерщій всередину, сиди собі й радій!

В хатиночці білесенькій сидить малий ведмідь.

Малеча радо й весело навколо гомонить.

Набігались, награлися. Ну, годі вже гулять!

Прийшла додому Ясочка. Лягає Яся спать,— і раптом в плач:

— Ой, лишенько! Ну, що робить тепер?!

Забула в хатці Мишку я, і, мабуть, він замерз!

Не плач, не бійся, Ясочко: у хутрі Мишка твій!

Нічого з ним не трапиться в хатинці сніговій!

Синіє ніч доріжкою, з віконних оболон.

Дрімає Яся в ліжкові, і сниться Ясі сон.

…Ідуть моржі з тюленями по синьому льоду.

З північними оленями ведмеді білі йдуть.

Несуть дарунки й ласощі ведмедику вони…

Ой, сняться, сняться Ясочці такі солодкі сни!

Синіє ніч морозяна з віконних оболон.

Нічим не потривожена в кімнаті тиша й сон.

Уранці встане Ясочка та й вибіжить на сніг:

— А може, Мишка ласощів для мене приберіг?!