Був собі чоловік. Звали його Гобборн Сієр. Мав він сина на ймення Джек.
Одного разу дає він синові овечу шкуру й каже:
— Іди продай її, але так, щоб і гроші вторгував за неї, і назад її приніс.
Пішов Джек на базар. Та тільки хто ж погодиться і гроші віддати, і шкури не взяти? Отож повернувся він додому ні в сих ні в тих.
— Нічого не вийшло,— каже.
А батько йому:
— Спробуй ще завтра.
Пішов хлопець другого дня. Знову ніхто не купує так, як йому загадано. Вертається, а батько:
— Іди ще й завтра. Може-таки, пощастить.
Іде хлопець утретє. Думає:
«Однаково нічого не буде. Вернуся додому, як пішов, то батько лаятиме, а мо’ й битиме. Подамся, мабуть, світ за очі».
Дійшов він до мосту. Сперся на поруччя, стоїть, похнюпився.
Шкода йому кидати домівку. Стоїть і міркує: «Як же його врятуватися з цієї халепи? Тікати з дому чи ні?»
А під мостом на березі дівчина пере білизну. Подивилася на нього й питає:
— Що з тобою? Чого ти так зажурився?
— Як же мені не журитися, коли батько загадав мені таке діло, що його ніхто не зуміє зробити.
— Яке діло?
— Хоче, щоб я оцю шкуру і продав, і назад приніс.
— Оце й усе? Та чого тут журитися? Давай сюди шкуру.
Виполоскала дівчина її в річці, вовну постригла. Дає йому обстрижену шкуру і гроші за вовну.
Приходить Джек додому:
— Ось вам, тату, і шкура, і гроші.
І розказує усе, як було. Здивувався батько:
— Розумна дівчина, нічого не скажеш. Якби тобі таку дружину. Може, посватаєш її?
Джек каже:
— Я б узяв її залюбки.
— Ну, то піди запроси її в гості. Роздивимося, яка вона.
Пішов до неї Джек. Каже: так і так, просимо до нас у гості. Дівчина подякувала.
— Зараз не можу, — відповідає. — Багато роботи. А в неділю прийду.
— Так буде ще краще, — каже Джек. — До неділі ми з батьком устигнемо і наварити, й напекти.
Прийшла в неділю дівчина. Посиділи за столом, погомоніли. Бачить батько: і гарна, й розумна. Кращої невістки годі й шукати. Посватав її Джек. Скоро й весілля справили. Живуть вони, поживають.
А Джеків батько був знаменитий майстер-будівничий. Такі гарні будинки ставив, що й очей не відведеш. Почув про це король. Шле до нього гінця й загадує: збудуй мені палати, щоб кращих ніде у світі не було.
Батько каже Джекові:
— Ходімо разом. Будеш мені помагати.
Вийшли вони. Йдуть. Дорога далека. Батько питає:
— Ти вмієш зробити так, щоб дорога покоротшала?
Син дивиться: їй кінця-краю не видно. Каже:
— Як же, тату, я її вкорочу хоч на один крок? Такого мабуть, ніхто не зуміє.
Розсердився батько:
— Вертай додому, як ти такий недотепа. Обійдуся без тебе.
Приходить бідолашний Джек додому, голову понурив.
Дружина питає:
— Чого це ти вернувся?
Джек розказує, що йому батько загадав і що він батькові сказав.
Дружина йому:
— Ну й що тут такого мудрого? Треба було казку розповісти. Дорога й покоротшала б. Біжи, наздоганяй батька.
Побіг Джек. Чуба добряче нагрів, а таки наздогнав.
Не встиг батько йому й слова мовити, а Джек уже казку розпочав.
Казка цікава, батько слухає. Не зогледілись вони, як дійшли до того місця, де палати збиралися зводити. От дорога й покоротшала.
Набрали вони робітників, почали будувати. А Джекова дружина розумниця їм переказує: «Дивіться, щоб нікого не скривдили і щоб поводились чемно навіть із королівськими слугами».
Послухали вони її ради. З усіма добрі, привітні. Кожному «Добридень» скажуть. І їх усі люблять і поважають.
Дванадцять місяців будували. І вийшли ті палати гарні, як намальовані. Тисячі людей посходились на них поглянути. Стоять, милуються-дивуються.
А король такий уже радий та вдоволений. Каже:
— Молодці. Завтра я з вами розплачуся.
Батько йому:
— До завтра я встигну останнє діло зробити. Ще треба оздобити стелю в одній світлиці.
Пішов король. А одна служниця підкликала батька з сином і пошепки каже:
— Король вас завтра уб’є. Він боїться — ви підете до сусіднього короля і збудуєте там ще кращі палати.
Джек злякався. А батько йому:
— Нічого, на королівське лукавство у нас є своя хитрість. Викрутимося.
Другого дня приходить король. Батько вибачається:
— Даруйте, ваша величносте. Не встигли виліпити візерунки на стелі. Бракує одного інструмента. Доведеться послати сина: нехай принесе з дому.
— Ні, ні,— каже король, — сина не треба. Пошли краще котрогось із робітників.
— То такі нетямущі люди, ваша величносте, перекажуть не так, як слід, моїй невістці, і вона дасть не те, що треба. Доведеться-таки послати сина.
— Ні, я не пущу ні тебе, ні твого сина. Краще свого сина пошлю.
— Нехай буде по-вашому, шліть свого сина.
Приходить королевич. Будівничий йому:
— Скажіть моїй невістці, хай дасть вам притулок у скрині. А скриню хай замкне, доки я повернуся.
Королевич подумав: притулок — то інструмент якийсь. Приїхав до невістки будівничого, переказує все до слова, що свекор сказав.
А жінка-розумниця збагнула: чоловікові й свекрові небезпека загрожує, треба їх рятувати. Підняла вона віко, а скриня здорова й глибока. Жінка до королевича:
— Поможіть, ваша високосте, бо я не дістану.
Нахилився королевич у скриню, а жінка його за ноги — і вкинула всередину. Замкнула скриню та й каже:
— Отут ви будете сидіти, ваша високосте, доки мій чоловік і свекор не повернуться додому живі й здорові.
Покрутився королевич, бачить: нічого не вдіє. Попросив перо та чорнило, написав батькові листа: так і так, тату, відпусти тих майстрів, бо доведеться мені сидіти у скрині довіку.
Що було робити королю? Довелось по-чесному розплатитися з будівничими і відпустити з миром.
Вертаються вони додому, батько й каже синові:
— Для такої розумної жінки, як твоя, треба збудувати палати ще кращі, ніж королівські.
І побудували. Та й стали жити-поживати, добра наживати.
Переклад з англійської О. Тереха