Є в першому класі жвавий, рухливий, дуже балакучий хлопчик Василько. Часто він не може стримати свого хвилювання або цікавості й вихоплюється говорити. Учителька терпляче йому пояснює:
— Коли треба тобі щось сказати — підніми руку. Як дозволю — встань і говори.
Василько добре це розуміє, та одразу ж забуває, як тільки щось його хвилює. Якось на уроці арифметики вчителька пояснювала приклад.
Аж тут чується схвильований голос Василька:
— Маріє Іванівно, дивіться, який метелик сів на шибку!
Усі діти повертаються до вікна. На шибці сидить великий барвистий метелик. Діти забули про приклад і розглядають метелика.
Марія Іванівна тяжко зітхає, й, насупивши брови, суворо каже Василькові:
— Ти розумієш, що говорити без дозволу не можна?
Василько добре розуміє, але не може стримати своєї думки, своїх почуттів. Вони рвуться в слово.
Наступного дня посеред уроку письма, коли всі зосереджено працювали й у класі запанувала тиша, діти аж здригнулися від тривожного Василькового шепоту:
— Маріє Іванівно, он на колодязі чийсь щоденник лежить…
— Ой, нещастя моє, — подумала вчителька, — як він побачив той щоденник аж на колодязі?”
А вголос вона сказала:
— Іди, Васильку, до дошки, постій трохи, тоді знатимеш, що без дозволу говорити не можна.
Василько став біля дошки. А в його очах були й подив, і сором. Похилив голову й простояв так до дзвінка.
Через день учителька пояснювала на дошці, як складати із букв нове слово. Закінчивши пояснення, Марія Іванівна глянула на клас. Василько сидить, піднявши руку, й благаючими очима дивиться на вчительку.
— Чому ти плачеш, Васильку?
— Бо говорити ж не дозволяється.
— Кажи мерщій, у чому річ, — стурбувалася вчителька. Василько повертає голову до вікна й схвильовано каже:
— Кошеня ж… Кошенятко он яке маленьке посеред двору. Наїжачилося, страшно бідному, а собака стоїть перед ним, ось-ось кинеться на кошенятко.
— Біжи, прожени собаку… — каже вчителька.
За хвилину Василько повертається до класу з кошеням.
Гарний пост, я поділився ним із друзями.