Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.
Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.
— Тату, куди бабуся йде? — питає син.
— Зустрічати або проводжати, — каже батько й усміхається. — Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: “Доброго дня, бабусю!”
— Навіщо ж казати ці слова? — дивується син. — Ми ж її не знаємо.
— А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.
Ось і бабуся.
— Доброго дня, бабусю! — каже син.
— Доброго дня, — каже батько.
— Доброго вам здоров’я, — відповідає бабуся і усміхається.
І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки — раніше їх і не чути було.
На душі в хлопчика стало легко.
— Чому це воно так? — питається син.
— Бо ми побажали людині доброго дня.