Подарунок від Святого Миколая. Юлія Хандожинська

Осіннє сонце зупинилося в лісі на високій яворині. Заклопотані звірята цього не помічали і займалися кожен своїми справами. Адже зовсім скоро наступить зима і потрібно до неї як слід підготуватися. Білка з білчатами старанно носили горішки, ховали в дупло, ведмідь лаштував свій берліг сухими гілочками з листям, лисиці міцними лапами виривали глибші нори, щоб не завіяв їх сніжок. От тільки зайчик довговухий бігав від одного куща до іншого і всього боявся. Впаде гілочка з дерева, вже боїться, затріщить сорока-білобока на дереві, зайчик вже весь тремтить. Довго спостерігаючи за всіма звірятами, і радіючи їхнім клопотам, сонечко запитало в зайчика:


– Зайчику, а чому ти так метушися і всього боїшся, збудуй хатинку, як всі звірята і тобі там буде зручно і затишно.

На мить зупинилося зайченя і мовить:

– А навіщо, в мене є хатинка і не одна, в мене їх багато. Ось ці всі кущики в лісі це і є мої хатинки.

– Тобто весь, весь ліс? – здивувалося сонечко. – А чому ти не можеш обрати одну хатинку так, як ведмідь чи інші звірята? – мовило сонечко.

– Е, я так не можу, бо всі інші кущі на мене образяться. Я ж їх відвідую кожен день.

– Тому ти і бігаєш цілими днями від однієї хатинки до іншої?

– Так! – відповів, зітхнувши, зайчик.

– То чому ж ти такий засмучений, якщо в тебе стільки багато хатинок?

– Хм,- нахнюпився зайчик, – зовсім скоро всі кущі і дерева струсять свої листочки, ліс стане не такий густий та затишний і мені ніде буде сховатися. І знову на мене буде полювати страшний, зубастий вовк, я його боюся.

– Коли дерева скинуть своє вбрання, щоб їм не було холодно зима їм подарує теплі снігові шуби. А невеличкі кущики загорне в біленькі кожушки, ось там ти зможеш і перезимувати.

Зайчик слухав сонечко відкривши рот і настороживши вушка, а потім каже:

– Сніжок то випаде, але ж мені потрібно всі хатинки відвідувати, а шубка в мене сіра, далеко мене видно буде.

Вислухало уважно сонечко перекотилося через ліс і щоб хоч якось розрадити вухастого… голосно зареготіло і сказало…

– Не переймайся так, скоро наближається свято Святого Миколая і всім слухняним на землі Миколай приносить гостинці. От щоб ти хотів замовити Миколаєві?

– А що правда є такий Миколай?

– Правда.

– І він приносить подарунки?

– Я ж кажу тобі, приносить – запевнило сонечко.

– Тоді я хочу, щоб в мене була така шуба, така шубка, щоб мене ніхто не впізнав, тоді я, мабуть перестану боятися вовка.

Сонечко посміхнулося і заховалося за хмаринку. Зайчик ще довго дивився йому вслід, а потім знову бігав по всьому лісу, від одного куща до іншого шукав ще якусь там травичку і грівся.

Незабаром прийшла зима. Випав білий пухнастий сніг. У лісі так стало красиво, ніби в казці. Це був зовсім інший ліс, ніж влітку, він розцвів білими сніжинками, які падали на все: на дерева, кущі, травичку, стежини, сніг навіть падав на зайця, який став схожий на чарівний білий клубочок.

– От якби в мене така була шубка біленька та пухнаста, я б тоді точно нікого не боявся – подумав про себе зайчик.

Дні швиденько збігали. Зима, як справжня господарка, вирувала серед лісу, то сніжку підсипала то морозом щипалася. Ганяла сірого вухастого зайця від куща до куща, щоб той не замерз. І одного ранку, коли заєць ще міцно спав під кущем сталося диво: Миколай одягнув зайця в білу кожушину. Прокинувшись вранці, заєць себе не впізнав: “Що це? Хто це? Це що, я? Хто це мені такий кожушок подарував? Він такий білий і пухнастий, такий, як я хотів! Я тепер буду, як сніжок! І ніхто-ніхто мене в лісі взимку не помітить! Ура!”

Подарунок від Святого Миколая. Юлія Хандожинська

Тупцював, підстрибував, бігав навколо кущів, радів заєць…. він уже таким щасливим давно не був. “Спасибі, тобі, сонечко, спасибі тобі, Святий Миколаю, ви, ви… справжні чарівники!!!”

Наближалося справжнє велике свято Нового року. Заєць вже не міг його дочекатися, щоб показати всім, яка в нього нова шубка. Всі звірята дружно зібралися біля лісової красуні, не було лише вухатого. Він спеціально вичікував і спостерігав, як на свято поважно йшли вовк, лисичка, ведмідь, дикий кабан, як летіли снігурі, синички. Свято вже розпочиналося, а довговухого ще не було.

Переглянувшись лисичка з вовком запитали:

– І де це наш боягуз? То завжди першим прибігав до ялиночки, а це щось на нього геть не схоже.

– Можливо, захворів? – мовить вовк.

Синички заходились:

– Зайчику сіренький, довго не барися, та на свято новорічне гарно приберися.

Лісом, піднявши вушка високо догори, зайчик гордо, повільно ступав по вузенькій стежині в своїй новій кожушині, він вже нікого і нічого не боявся, він відчував себе маленьким володарем зими. І коли він наблизився до своїх друзів, ті його спочатку не впізнали:

– Хто це?- хтось прошепотів, в нас в лісі таких немає, це мабуть гість до нас завітав.

Придивившись ближче звірята радісно вигукнули:

– Та це ж наш зайчик! Який дивний та красивий! Та його просто не впізнати! А шубка яка в нього! Ви тільки подивіться! Шуба й справді так виблискувала на сонці, що всім мружила очі. Вона була не просто біла, а в сто раз біліша за сніг. Усі раділи і заздрили зайчикові. Свято розпочалося. А заєць з тих пір за його добре серце і ввічливе ставлення має дві шубки: літню – сіреньку – і зимову – біленьку.

Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: