Ніколи раніше Андрійко не придивлявся так пильно до голубів, як сьогодні. А вони невеличким табунчиком спокійно розгулювали собі по тротуару біля старого крислатого клена, де перехожі завжди їх підгодовували. Навіть перевальцем виходили,на бруківку, і швидкі машини змушені були гальмувати, сигналити і чекати, поки вони не звільнять шлях.
«Може, тут постояти, подивитись?» — подумав Андрійко. Але на нього чекав Грицько. їм задали додому придумати оповідання про птахів, і хлопці вирішили писати його вдвох.
Кинувши на голубів кілька замислених поглядів, Андрійко попрямував до товариша.
— Добре, що ти прийшов,— сказав Грицько, зустрічаючи приятеля.— Зараз і почнемо. Ти глянь, яка гарна поличика! — В Грицька за вікном була кормушка для птахів.— Тільки сиди і пиши,— і він задоволено підморгнув.
— А де ж твої голуби? — поцікавився Андрійко.
— Прилетять, не турбуйся.
— То, може, поки що з арифметики почнемо? — запропонував Андрійко.— Там задачка важка і приклади ще.
— Подумаєш, задачка — важниця яка. Встигнемо. Спочатку про голубів треба.
Грицько повагом пройшовся по кімнаті, насвистуючи якусь незрозумілу мелодію.
— Зробимо так: я дивитимусь за голубами, а ти писатимеш.
— Давай краще навпаки чи, може, по черзі?
Грицько зупинився серед кімнати і здивовано глянув на товариша.
— По-перше, ти пишеш вірші до стінгазети.
— Яке ж це має відношення до голубів? — не розуміючи, спитав Андрійко.
— Ну як яке? Завжди тобі треба все розжовувати. Може, ти і про голубів у віршах напишеш! От буде здорово! Я вже навіть початок придумав:
Ось летять голуби…
— А далі? — спитав Андрійко, сідаючи до столу.
— Далі сам придумай. Не все ж мені робити. І тобі щось треба.
Грицько відсунув завіску на вікні і сів на стілець, чатуючи на пернатих гостей. Тим часом Андрійко старанно вивів на аркуші перший рядок:
Ось летять голуби…
І замислився. «Ну яку ти їм знайдеш риму? Голуби, голуби, би-би-би, би-би-би…» Він згадав вірш про голубів, але, на жаль, там не було потрібної рими. «А що, коли написати так?» — майнула несподівана думка:
Ось летять голуби,
Посідали на горби.
— Грицьку, а коло вікна є горби?
— Горби? Які це горби? Навіщо вони тобі здалися?
— Для рими треба. Хорошу риму придумав. Шкода…
Андрійко обхопив голову руками, щоб зручніше було думати, і знову забубонів: «Ось летять голуби, тра-та-та, би-би-би…»
— Ні,— нарешті підвівся Андрійко.— Давай краще без віршів писати.
— Тихше. Летить! — зашепотів на радощах Грицько.
— Пишу,— схопився Андрійко:—Прилетів голуб.
— Не треба,— зітхнув Грицько.— Пролетів мимо.
— А ти не кричи так. Він же чує і боїться тебе. Дай-но я сяду коло вікна, а ти пиши.
— Ну що ти тямиш у голубах? — зневажливо сказав Грицько.
— А ти більше знаєш?
— Авжеж більше. Я ж тобі підказую, а ти… Якщо не хочеш, щоб я тобі допомагав, то й не треба. Тільки потім не кажи, що через мене двійку одержав. Ой! — Грицько навіть присів.— Летить, любесенький, летить. Білий, з коричневими крильцями. Кружляє…
— Як він кружляє? — пошепки спитав Андрійко.
— Ось так.— І Грицько замахав руками.— Дивись, до Федька полетів. Ну, це вже нахабство! Нам про нього писати треба, а він до Федька подався.
Грицько так розізлився, що виліз на підвіконня, відчинив кватирку і загукав:
— Федько-о-о!
У вікні навпроти з’явився хлопчина. Він трохи постояв, роздивляючись, хто його гукає, і відчинив кватирку.
— Чого? — полинуло через двір.
— Прожени голуба. Нам уроки треба робити.
— А хіба він тобі заважає, що у мене сидить?
— Він нам тут потрібний. Ми з Андрійком про нього пишемо.
— Ну то й запроси його до себе, якщо він тобі потрібний,— крикнув Федько і грюкнув кватиркою.
Грицько понуро сів на свій спостережний стілець. Минуло ще з півгодини, а голубів не було.
— Може, ми задачку зробимо, а тоді вже про голубів? — знову запропонував Андрійко.
— Хто ж так робить? — накинувся на нього Грицько.— Спочатку треба одне скінчити, а тоді вже за друге братись.
— Так голубів же нема!
— Нічого, прилетять. Ось я тільки хліба їм покришу.
Він дістав з буфета добрий окраєць хліба і почав його кришити. За кілька хвилин на поличці вже була ціла хлібна гірка.
Минуло ще трохи часу. Грицькові вже набридло сидіти коло вікна, і він походжав по кімнаті, міркуючи вголос:
— І чого їм тільки треба? Може, вони хочуть, щоб я їм хліба з маслом дав та ще зверху варенням намазав? Дзуськи! І так потріскають!
Але «тріскати» чомусь ніхто не летів. Зате в Грицька розпалився апетит, і він уминав шматок хліба з маслом, густо намазаний вишневим варенням. Та раптом щось промайнуло повз вікно.
— Прилетів! — радісно гукнув Грицько.
Андрійко схопився за ручку. Але тут же прикро розчарувався: то був звичайнісінький маленький горобець.
— Навіщо нам горобець?
— Пиши. Радій, що хоч горобець прилетів. Андрійко умочив перо.
— Що писати?
— Сів на поличку.
— Пишу: сів на поличку. А який він?
— Невже ти не знаєш, що всі горобці сірі!
— Так, сірий. Ще що?
— Їсть хліб.
— Написав. А далі?
— Ще їсть.
— І більше нічого? — допитувався Андрійко.
— На мене подивився,— задоволено прошепотів Грицько.
— Як?
— Ну, взяв і подивився.
— Яким оком?
— Правим. І підморгнув ще.
— Так і писати? — нерішуче спитав Андрійко.
— Пиши, більше буде. Ще хвостиком покрутив.
— А для чого?
— Звідки я знаю — для чого, — накинувся на приятеля Грицько.— Напевно, схотілося. І підстрибнув.
— Скільки разів?
— Поки що тричі.
— А як він стрибає?
Грицько відмахнувся: мовляв, не заважай. І завмер.
— А тепер у двір дивиться.
— На кого?
— На Вітьку з дванадцятої квартири.
— Написав. А той що?
— Заглядає в портфель. Ой, полетів!
— Вітька?
— Та який там Вітька! — замахав руками Грицько.— Звісно, горобець.
— А може, то він по товаришів полетів? — підбігаючи до вікна, зміркував Андрійко.
— От недотепа! До школи треба. Бачиш, і Вітька полетів, чи то пак — побіг.
Грицько підійшов до стола, подивився на списаний до половини Андрійків аркуш.
— Мало ти написав,— зітхаючи, похитав головою.
— Так горобець же маленький. Хіба про нього багато напишеш? — забідкався Андрійко.— Ми ж домовились про голубів писати.
— З ким домовились? З голубами? Через твоїх голубів і я уроків не зробив! — розсердився Грицько і почав складати в портфель книжки.