Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.
Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері, щоб познайомити з учителем.
Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сірі, сині, блакитні очі своїх вихованців. Діти усміхаються.
– Діти, ви бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? – запитав Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликала в малюків таку ж теплу усмішку.
– Ні, не бачили,- відповіли діти.
– А не бачили ви, як соловейко п’є росу?
– Ні, не бачили…
– А як джміль чистить крильця – перед тим, як злетіти з квітки, в якій він спав уночі?
– Не бачили…
– А чи бачили ви, як весела комашка – сонечко – в теплий зимовий день спросоння виглядає з-під кори, чи не настала весна?
– Не бачили…
– Які ви щасливі, діти…- сказав Іван Пилипович. – Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо ви побачите багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми сядемо в кущах, затамуємо подих і побачимо, як соловейко, прокинувшись, п’є краплину роси. Прийдемо до схід сонця до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, що, переночувавши в квітці, прокинувся й чистить крильця. Підемо напровесні до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко з-під кори виглядає й здивовано дивиться на сніг: що ж це воно таке – жарко вже спати в ліжку, а надворі сніги лежать… Ви щасливі, діти, бо все це побачите…