Журавлі-веселики. Василь Чухліб

Дід Матвій і Тарасик колють дрова біля повітки. Дід як гахне колуном по сосновому чурбаку, так він і розлітається. А Тарасик довго цюкає своєю сокиркою, поки розрубає.

—    А чи не час уже й перепочити? — поглядаючи на онукові силкування, каже дід і всідається на дровітні.

А Тарасик знайшов товстий шмат соснової кори, видовбує човник.

Тихо на подвір’ї. Тільки іноді налетить вітерець-пустунець, побавиться вербовим віттям та й далі полетить.

«Курли, курли!» —раптом долинуло з вишини.

Тарасик підводить голову, вдивляється в небо. А курликання все ближчає. Ось уже видно в голубому небі рівненький трикутник.

—    Журавлі! Діду, журавлі летять! — вигукує Тарасик.

Дід, крекчучи, встає з дровітні. Прикладає до чола долоню.

—    Повертаються з ірію веселики наші,— розгладжує вуса.

—    А чому веселики? — дивиться на діда Тарасик.— Журавлі!

—    Ні, зараз, навесні, звуть люди журавлів веселиками.

—    А чому?

—    Бо повертаються птахи додому, і радіють вони, весело їм, що здолали далеку дорогу, що знову в рідних краях. І люди з ними радіють.

—    Дивіться, дідусю, строєм летять! Наче солдати! — показує Тарасик.

—    Строєм краще летіти. Так і з вітром легше змагатися, а як виб’ється котрий з сил, інший підтримає.

—    Егей, веселики! Привіт! — гукає Тарасик.

Птахи ніби вчувають його вітання і у відповідь голосно курличуть.

—    А восени зватимуться вони журавлями,— продовжує дід.— Розстаються тоді з батьківщиною і журяться від того, що мусять летіти на чужину. Через те й — журавлі.

Стоять серед двору старий і малий, дивляться в небо. Курликання поволі стихає, розтає у високості.
Тарасик береться за сокирку та все примовляє:

—    Журавлі-веселики! Журавлі-веселики!