Починався літній день. На листі дерев переливалися всіма барвами веселки крапельки роси. Співали птахи, тягнулися квіти до Сонця, а над нами басовито гудів Джміль:
– Ж-ж-жарко…
Йому і справді було жарко.
– Ж-ж-жорстоке Сонце, ж-ж-жорстоке.
Почуло Сонце та й каже:
– Кожен день я проміння на землю посилаю, щоб черешні скоріше дозрівали, щоб пташки співали, щоб діти смаглявими ставали, а він… він мене жорстоким назвав.
Образилося Сонце та й сховалося за хмарку. Похмуро на світі стало, квіти пелюстки згорнули, птахи замовкли, мурахи входи та виходи своїх домівок закривати почали.
– Що робити? Що робити? Як без Сонечка нам жити? – зашепотіли дерева.
– Я тут, ось я, – сказав хтось тоненьким голоском і всі побачили маленького червокрилого жучка, якого і справді звали Сонечком.
– А ти можеш землю зігрівати? – спитали Дерева.
– Ні.
– А зробити так, щоб черешні поспіли? І щоб діти засмагли?
– Ні не мо-жу…, – зітхнуло Сонечко, – я тільки попелиць знищую, червців, кліщиків павутинних та іншіх дрібних шкідників.
– І за це тобі, Сонечко, спасибі, – вклонилися Дерева і знов зашепотіли: – Що робити? Що робити? Як без Сонечка жити?
– Може, я зумію вам допомогти? – запитав Соняшник. Він теж був на Сонце схожий: кругла голівка у жовтогарячих променях.
– А ти можеш землю зігрівати? Зробити так, щоб черешні поспіли та діти засмагли?
– Я теж всього цього не вмію, – тихо промовив Соняшник, – я тільки насінням людей годую.
– Це добра справа. І за це тобі дякуємо, – відповіли Дерева.
А Джміль знову гуде і гуде.
– Ж-ж-жаль, квіти пелюстки згорнули, ж-ж-жаль.
– Жаль! – обурилися Дерева. – А хто Сонце образив, хто його жорстоким назвав? Все ти, все ти, Джмілю!
Вони так розхвилювалися, так розгойдалися, аж вітер знявся. Злякався Джміль, почав у Сонця пробачення просити:
– Ж-ж-жити без тебе не можна, пробач мені, пробач!!!
Виглянуло Сонце з-за хмарки, посміхнулося привітно. Зраділи дерева, пташки защебетали, квіточки розкрилися, а джміль над ними гудів:
– Ж-ж-жарко.., але не дуже, не дуже…