Пасочка. Панас Мирний

Великоднього тижня забіліли всі хати, ніби вбрались у білі сорочки, лишень одна маленька хатка край села стояла як сиротина, без білої одежини…

У тій хатці жила бідна вдовиця. Попала вона в тяжку слабість і більше жодної помочі не мала, окрім семилітнього сина. Семенко був дуже добрий синок: і слухняний, і тихий, і роботящий. Товариші любили його, як рідного брата, а отець духовний і вчитель —- як рідного сина. Він, бувало, як дівчина, й ложки помиє, і хмизу назбирає, й корову догляне, одним словом, усе, на що тільки його слабких сил стало. А упоравшись із роботою, не відступить від мами. Вона, бідна, лежить на ліжку, а він бере книжечку та стане читати так гарно і складно, що аж мама радіє. Так він і тепер читав і втомився. Наостанку сказав:

– Мамо, мамо, післязавтра вже Великдень, а ми яке свято будемо мати?

Мама глянула на нього, і рясні сльози покотилися по її обличчю, бо жаль стало доброї дитини. А потім сказала:

– Синочку, якби лише Бог дав мені одужати, якось воно буде.

Семенко хотів щось сказати, але хтось пробіг попід вікна. Він вийшов з хати і побачив свого шкільного товариша Василька, що прибіг його відвідати.

Поговоривши між собою, хлопці ввійшли до хати. Василько побачив, що в їхній хаті сумно. Не побілено, пасочок не напечено і нічого не приготовлено на Великдень. Вийшли хлопці знову на двір, а Василько питає:

—    Чому у вас нічого не зварено, не спечено?

—    А хто, — каже Семенко, — буде варити, коли мама хвора?

Засмутився Семенко, та й Василькові стало жаль його. Прийшов Василько додому, а мама його тоді якраз виймала з печі великодні паски. Василько глянув на паски та й каже:

—    Мамо, а ви мені спекли пасочку?

—    А як же, дитино, спекла, та ти знаєш, що я всім домашнім по пасочці печу. Ось твоя пасочка!

—    А яка вона гарна! Мамо, я собі зараз її візьму.

—    Та куди ти її візьмеш? Я всі до комори занесу, та і твою теж.

—    Ні, мамусю, дозвольте, я її сам сховаю, коли вона моя.

—    Візьми, лише дивись, не їж, бо то не годиться.

—    Ні, мамуню, я не буду їсти.

Взяв Василько свою пасочку, вибіг на двір, дав її Семенкові: «Дарую тобі цю пасочку, щоб і ви мали свято». Семенко прибіг радісний до хати і каже: «Не журіться, мамуню, будемо і ми мати свято. Подивіться, яку пасочку мені Василько подарував». Мати зітхнула, подивилася на святі образи і сказала: «Бачиш, сину, що Бог нікого в біді не залишає, хто лише у нього милість має».

До Василькової мами прийшла сусідка й спитала, як їй паски вдалися. Господиня повела її до комори, показала все печиво й додала, що найкраща паска — Василькова.

—    Васильку, — сказала вона, — ану покажи свою пасочку. Василько почервонів, як буряк. Стоїть і словечка не промовить. А потім розповів, що заніс її Семенкові, бо вони бідні.

—    Ви, мамо, не гнівайтесь на мене, — закінчив Василько, — що я йому свою пасочку подарував.

Мама поцілувала свою дитину, нав’язала цілу скатертину пасок, солонини, ковбас та писанок і послала Васильком бідній удовиці.