Із «Історії козаччини» Сергія Пущенка
Невідомо, в який день і рік з’явився на світ Божий у козацькій родині, що проживала в поселенні Мерефі на слободських землях України, помічений родимою плямою на губі, козак. Але всі знають про те, що коли він народився і тільки-но баба-повитуха піднесла його до столу, то став він на дві ноги, схопив одразу ж пиріг із начинкою та й з’їв його. Це було ніби знаменням того, що судилося козакові гризти ворогів до самої смерті, бо народився із зубами.
Минали літа, і збувалося все передбачене. Знали його по справах військових удома й далеко-далеко за межами батьківщини. Які тільки легенди не ходили про нього та з ким його не порівнювали: і з Чингісханом, і з Тамерланом… З шайтаном, тобто дияволом, порівнювали татари, лякаючи його йменням своїх неслухняних дітей.
А був він славним запорожцем, борцем за віру та землю рідну. Тоді й почала співатися про нього пісня:
Ой як крикне старий орел,
що під хмарами в’ється,
Гей, загуло Запорожжя
та й до Сірка гнеться.
Ой не вітер в полі грає,
не орел літає,
Ото ж Сірко з товариством
на Січі гуляє!
Вірно служив Сірко все своє життя землі козацькій, у боях шаблями не раз посічений був. Провів понад півсотні боїв, та жодного разу так і не був переможений. Ходив походами на бусурманів частенько. Одного разу у відповідь на підступний зимовий похід хана до Січі Сірко помстився походом через увесь Крим, загнавши хана в гори…
А були й такі походи, що і світ не бачив. Перехопивши татарського гінця та дізнавшися, що півтори тисячі татарів-людоловів вийдуть через Перекоп на Україну, Сірко із загоном у двісті чоловік підійшов до Перекопу, розділив загін і весь день водив козаків по колу, задурюючи татарських спостерігачів. А коли приголомшені татари нарахували декілька тисяч козаків, уночі напав і розбив їх.
Пізніше російський полководець Суворов учився на його справах. Та життя козака не вічне. Помер Сірко повесні 1680 року, зоставшися навіки отаманом-легендою.
