На цвинтарі старому ані брами,
Ані хрестів, закопаних між брил,
Лиш бур’яни, похилені вітрами
До перемелених недолею могил.
Лиш чорний ворон оглядає лихо,
Неначе сторож, схований в імлі,
Та тінь бабусі, що присіла тихо,
Коліном притулившись до землі.
І більш нічого, тільки мертва тиша,
Лиш неозора і туманна даль,
І тільки ворон, що траву колише,
І лиш бабуся, втоптана в печаль.
У тім скаженім одинокім полі,
Не чути від старенької й слівця,
І лиш сльоза, що, наче ніч, поволі
Повзе в долоню з крихтою хлібця.
Та раптом руку, чорну, наче сажа,
Старенька зрушила, підвівши з темноти,
І тихо мовила до часового стража –
Їм не дісталось… Іди поїж хоч ти…
© Василь Ковтун. «На цвинтарі старому» Зі збірки поезій «Дорогою через Майдан»