Зміст сторінки
Дядько Джміль
Послухайте, яку дивну історію нам вдалося узнати в густому темному лісі. В тому самому лісі, посеред якого є широка галявина з барвистими квітами і зеленою запашною травою.
На краю тої галявини шумить різьбленим листом могутній дуб. Жителі галявини — коники, жучки, метелики,— біжучи або летючи повз дуба, оглядаються на нього шанобливо і з острахом. А гостроносі лісові миші так просто оббігають те місце десятою дорогою.
Чим же він, цей старий дуб, такий знаменитий, що в одних викликає пошану, а в інших—страх?
А тим, що в його кореневищі живе грізний дядько Джміль. Всі знають, що Джміль має страшну зброю—велике гостре жало. Із уст в уста таємничим шепотом передаються легенди про те, що від жала дядька Джміля загинуло чимало всякого лісового люду.
Може, тут дещо й перебільшують, але ми розповідаємо те, що чули. Переказують, що минулої весни його жертвою стало навіть уже велике Зайченя. Підбігло під дуба і давай лапами землю розгрібати. Джміль погрозливо загудів, а Зайченя і вухом не веде.
Ну, тут Джміль розсердився—він звик, щоб його слухались. Вилетів з своєї нори та Зайченяті прямо в ніс жалом—тиць! Бідне Зайченя так заверещало, що всім зробилося моторошно. А от кінець цієї розповіді про дурне Зайченя ми чули по-різному. Метелики своїми крильми присягаються, що того ж дня бачили Зайченя мертвим на другому кінці галявини. А мурахи — сусіди і добрі приятелі Джмеля (їхній мурашник якраз поряд з дубом) кажуть, що легковажні метелики чули дзвін та не знають, де він. Джміль — дядько сердитий, але справедливий і карає лише винних. Такий випадок, кажуть вони, справді був, тільки не з Зайченям, а з Мишею. Забігла вона в Джмелеву; нору і давай стільники потрошити. Чужим медком, бачте, поласувати захотіла. От Джміль її й покарав. З правильно зробив.
З тих пір миші не наважуються наближатися до старого дуба. А Зайченя живе й здорове. Джміль його тільки полякав, щоу наперед було розумнішим.
Ми схильні більше вірити серйозним і роботящим мурашкам.
Але як би там не було, ясно одне: чесні поважають Джмеля, а злодії бояться, бо його жало — не така річ, з якою можна жартувати.
Ледачий мураха
Ми вже згадували про мурашок дружна, роботяща сім’я.
Та, як відомо, в лісі не без кривого дерева, а в сім’ї не без виродка. Був і в цій великій і хорошій сім’ї один поганий Мураха— ледачий, обжерливий, зарозумілий. Поставлять його, скажімо, вхід сторожити, а він побіжить собі кудись або стоїть — гав ловить, а тим часом хтось з чужих в мурашиний дім забреде. Накажуть мурашник чистити — він потягає щось для вигляду, поки інші роботою захопляться, а тоді забереться в темний закуток і вилежується там на м’яких мурашиних подушках. їсти тільки й був мастак — тут уже з ним ніхто зрівнятися не міг.
А що вже вреднющий! Ото тільки хто що сказав, зауважив йому — зразу кусатися. А був він таки здоровий. Не один уже мураха зазнав його міцних щелепів і ходив з понівеченою лапкою чи надкушеним вусом.
Звичайно, така поведінка хоч кому не сподобається. Ледарів і хуліганів ніхто не любить. І хоч мурашки—народ терпеливий, але вони теж, зрештою, почали обурюватись.
— Ой, Мурахо, — кажуть йому, — де твоя совість? Візьмись за розум, поки не пізно. А то не довелось би тобі плакати!
Що ж ви думаєте, вплинуло це на Мураху? Де там! День чи два нікого не чіпав, щось навіть робив, а потім знов за своє.
Однак він зрозумів, що його безтурботне життя кінчається.
Для того, щоб можна було й далі ледарювати, кривдити і обдурювати своїх товаришів, треба негайно щось придумати.
і Мураха почав думати.
Але його лінива голова довго нічого путнього придумати не могла.
Мурашині мрії
Якось надвечір, коли все живе спішило покінчити з денними турботами, наш Мураха зручно вмостився на сухій галузці і вигрівався собі проти сонечка.
Аж ось на галявині почулося:
— Гу-у, гу-у, гу-у-у…
Всі мимоволі притаїлися, а Мураха миттю сховався під галузку.
Тим часом Джміль залетів у свою нору, якийсь час сердито погудів, побубонів, наче старий дід, і затих.
„Спати ліг,— подумав ліниво Мураха, вилазячи знов на свою галузку.—От кому добро: коли захотів — лягай і спи. Ніхто тебе не потурбує, ніхто не наважиться залізти в твою нору”.
Мураха заздрісно зітхнув.
„А все через те, що в нього — жало, — думав далі Мураха. — Як таки несправедливо світ побудований: у одного і голос гучний, сердитий, і крила, і жало, а в другого — тільки ніжки та щелепи…”
От якби йому хоч жало! Крила — що: упадеш та ще вб’єшся. А жало — ой, як би воно йому пригодилося! Хай би тоді хто спробував щось проти нього сказати — зразу б ноги простягнув.
„А де б я дівав те жало, коли б спати лягав?—роздумував Мураха.—Цікаво, де Джміль кладе його на ніч?..”
І тут Мураху осяяла думка: „А жало ж можна вкрасти! Отак от збігти з купини, підкрастися до нори і…”
Він стає злодієм
Ні, лячно. Бр-р-р, аж стрясло всього. Якщо дядько Джміль впіймає — живим не випустить. Якби це був не Мураха, можна було б сказати, що від цієї думки у нього поза шкірою забігали мурашки.
А коли не впіймає? О, тоді Мураха покаже, хто він такий! На всю галявину найсильнішим буде, всі його боятимуться.
Але ж дуже таки страшно…
Довго так роздумував Мураха, довго не міг на щось відважитись. Нарешті жадоба влади, думка стати сильнішим від усіх перемогли в ньому боягуза.
Мураха встав, злодійкувато оглянувся. Всі навколо були зайняті своїм ділом, на нього ніхто не звертав уваги. Мураха збіг з купини і почав обережно пробиратися до Джмелевої нори. Пробіжить трохи, зупиниться, поворушить вусиками, прислухається — і знову побіжить.
овстии шершавий корінь.
Ось йому на дорозі лежить Та для Мурахи це не перешкода. Він з ходу збіг на корінь і… від несподіванки присів на всіх своїх шести ніжках: прямо перед його носом чорніла Джмелева нора. Вона зяяла таємничо, страхітливо, наче бездонне провалля.
Довго сидів Мураха на одному місці, прислухаючись і принюхуючись. В норі було так тихо, наче в ній зовсім нікого нема. Але ж дядько Джміль там, це: Мураха знає напевно.
„Ну, що ж, якщо дядько Джміль не спить, притаюсь десь у шпарці, він і не помітить”,—підбадьорив себе Мураха і обережно поповз у нору. Спочатку вона йшла вглиб, далі спуск кінчився, і нора поступово розширилася в печеру. Мураха зупинився, щоб призвичаїтеся до темряви і роздивитися, що тут робиться.
і ось він побачив у найдальшому кутку печери стільники. Мурасі якось довелось побувати в дуплі, де колись жили бджоли.?Там теж були стільники, тільки ті схожі на кружки соняшника, з яких повибивали насінну. Мураха заповзав у красиві гранчасті чашечки і в деяких з них находив крапельки густого і дуже солодкого меду.
Джмелеві ж стільники нагадували білі жолуді або лісові горіхи, безладно склеєні один з другим.
Придивившись краще, Мураха побачив і самого Джмеля. Від ляку в нього задрижали ніжки. Та він скоро заспокоївся, бо зрозумів, що Джміль таки справді спав: він сидів на стільниках зовсім нерухомо, тільки його смугасте волохате черево то роздувалось, то опадало.
Мураха набрався сміливості і підповз ближче. Нічого, Джміль не ворушиться. Де ж його жало? Освоївшись в Джмелевій норі, Мураха почав нишпорити по всіх ЇЇ закутках.
Нарешті в якомусь темному закапелку щось забіліло. Мураха кинувся туди і помітив сухий листочок, а на ньому…
Фу, аж в піт кинуло і дихання сперло. На листочку лежить жало! Так, це воно — чорне, криве і гостре.
Мураха кинувся до жала, але сухий листочок так під ним залопотів, що злодій присів з переляку і не ворушився, поки не переконався в тому, що Джміль продовжує собі спокійно спати. Тоді Мураха обережно взяв ротом жало, сповз із листочка і, не озираючись, спотикаючись через свою незручну ношу, побіг до виходу.
Мураха з жалом!
До своєї домівки Мураха добрався тоді, коли сонце вже зайшло. Натрудившись за день, мурашки спали, тільки два вартових стояли при вході в мурашник. Широко розкривши роти з великими міцними щелепами, вартові перегородили Мурасі шлях. Але той наставив на них свою страшну зброю.
— Бачите, що це? Джмелеве жало. Як штрикну, так тут вам і каюк.
І вартові пропустили нахабу. А що вони могли зробити? Джмелеве жало — річ справді страшна.
Мураха пробрався на своє місце і ліг спати, міцно обхопивши лапками жало, щоб ніхто не вкрав. Але спав він тривожно, часто прокидався. А під ранок йому приснилося, наче прямо в мурашник прийшов грізний дядько Джміль. Ось він підійшов до Мурахи, вп’явся в нього страшними чорними очима і сердито ворушить вусами.
— Це не я… Я більше небуду,— лопоче переляканий Мураха.
— Брешеш, злодюго!—гримає Джміль і підступає ближче. Мураха схоплюється з м’яких подушок і тікає, але ноги його не слухаються, він ледве повзе.
— Не втечеш! Ха-ха-ха!— доганяє басовитий голос Джмеля.
— Рятуйте!—щосили скрикнув Мураха і прокинувся.
Навколо нього стояли мурашки, вони з настороженою цікавістю дивилися на Мураху.
— Чого повитріщалися?— грубо закричав він на своїх товаришів і зневажливо додав: — Ваше діло в землі ритися. Ну!
Сторожко поглядаючи на велике темне жало, яке Мураха незграбно тримав у лапах, мурашки розійшлись. Кожен взявся за роботу, а наш Мураха солодко поїв і задумався, чим би йому розважитись.
Про роботу він, звичайно, й не думав. Це не для нього. Від сьогодні він — найсильніший звір на всій галявині. Мураха і самого Джмеля його ж жалом заколе, якщо він спробує чіплятися. Тепер його діло наказувати. Хай інші роблять все, що тільки йому заманеться.
І Мураха вирішив тут же перевірити свою владу.
Ось над чимсь трудиться, аж потом обливається, маленький худий мурашка. Наш Мураха підбіг і став йому на дорозі. Той здивовано зупинився, потім пропищав:
— Не заважай.
— Ах ти, негідник!—закричав Мураха.— Не бачиш, хто перед тобою стоїть? Хочеш — миттю кишки випущу.
Бідний мурашка як дременув, тільки курява вслід. А Мураха й радий.
— Держи його! — кричить.—Го-го-го!
Там он купка мурашок обід готує для всіх. Підходить наш Мураха, жалом націляється.
— Ану відійдіть, я спробую, що тут у вас.
— Не можна, — пищить хтось,— ще не час.
— Я тобі дам „не можна”. Мені все можна!
Заліз із ногами, перепога-нив усю їжу й пішов далі.
Он там якась метушня, крики. Ага, тягнуть гусеницю. А вона велика, гладка і жива ще— ніяк не справляться.
— Що тут за гармидер!—кричить Мураха.— Галасу багато, а роботи — тьфу!
— А ти чого кричиш?— Наглядач знайшовся!
— Краще б допоміг!—злобно огризнулися трудівники.
— Цить!—гаркнув Мураха і найближчого під ребра жалом як штрикне — той, бідолаха, так і зігнувся.
Весь день Мураха заважав своїм товаришам працювати, знущався над ними, кількох покалічив. І побачили мурашки, що далі цього терпіти не можна.
Мураху карають
Увечері, коли Мураха навтішався, наївся добре, лишивши багатьох без вечері, і заснув,— почали радитися, як їм позбутися зловредного Мурахи. Довго сперечалися, ніяк до однієї думки дійти не могли. Нарешті хтось запропонував:
— А давайте сходимо до Джмеля та й розкажемо, де його жало. Він сам і покарає злодія.
— Правильно!—закричали мурашки. Пропозиція сподобалася всім. На цьому й порішили. А ранком, тільки-но сонце послало на лісову галявину свої перші промінці, делегація в складі десяти найповажніших мурах вирушила до Джмелевої нори.
Дорогою мало не посварилися—сперечалися, кому першому зайти в нору до сердитого дядька Джмеля.
Та виявилось, що сперечалися вони марно. Будити Джмеля не довелось. Такий же трудівник, як і мурашки, він уже сидів біля нори, розправляючи лапками свої довгі вуса, причепурюючись.
Делегація низько вклонилася Джмелеві, а найстарший сказав:
— Дорогий дядьку Джміль! Ми б ніколи не наважилися тебе потурбувати, якби наша справа не торкалася й твоєї особи…
— Кажіть коротше,— нетерпляче прогудів Джміль.
— А коротше ось що: наш ледар і хуліган, а тепер уже й злодій Мураха вкрав у тебе жало, і тепер нам…
— Що?
— …і тепер нам немає через нього життя. — Що вкрав?
— Не сердься, дядьку, але це правда. Він украв твоє жало.
— Ха-ха-ха!—розреготався раптом Джміль. Він узявся в боки, оглянув зніяковілих мурах і ще голосніше залився сміхом:
— Ха-ха-ха! Ох-хо-хо-хо! От диваки! А оце що?
І при цьому з самого кінчика Джмелевого тулуба висунулось чорне блискуче жало.
— Але ж… у нього теж є жало! І він сам каже, що то твоє, — розгублено мовив один з делегатів.
Джміль раптом щось згадав.
— Заждіть,—сказав він і шурхнув у нору. Через хвилину виліз і сердито пробубонів:
— Він украв не моє жало, а жало мого небіжчика батька, яке лежало у мене як пам’ять про нього. Ану, ходімте до вашого мурашника.
Йти було недалеко, і Джміль пішов з мурашками, як з рівними, пішки.
— Виводьте сюди вашого героя. Та не бійтеся, заколоти тим жалом він нікого не зможе.
Підбадьорені Джмелем, мурашки кинулись в свій дім, знайшли сонного Мураху, розштовхали:
— Вставай, досить вилежуватись.
Той схопився та за жало:
— Вам життя набридло?— кричить.
— А ти не репетуй,— кажуть йому товариші,— а виходь до Джмеля на розправу.
— Не підходь ніхто, бо заколю!—не здається Мураха. Тоді мурашки всі разом кинулися на розбійника. Хтось охнув від рани, заподіяної жалом, в когось хруснула лапка, перекушена Мурахою. Ллє тут же злодія скрутили, жало відняли. Вивели Мураху, поставили перед грізні очі Джмеля і жало поклали.
Подивився Джміль на Мураху та й каже:
— Мало того, що ти негідник, ти ще й дурень. Ось моє жало, і користуватись ним можу тільки я. Це б можна було тобі довести зараз, та я не стану свого жала об тебе бруднити.
Потім звернувся уже до всіх мурах:
— Я думаю, ви самі знайдете, як його покарати… І тут мурашки всі разом зашуміли, закричали:
— Не пустити його в дім!
— Вигнати!
— Геть звідси!..
Мураха стояв, знітившись, ждав смерті. А коли почув ці вигуки, то аж зрадів. Він одним стрибком зіскочив з купини і накивав п’ятами, тільки його й бачили.
Кінець
Та радість його була передчасною.
Спочатку Мураха біг, не розбираючи дороги, поки не вибився з сил. Далі впав і лежав якийсь час, нездатний І вусом поворушити. А коли трохи відсапався, почав дуглати, що ж йому робити, як далі жити.
„Піду, пошукаю якийсь мурашник. Попрошусь, мурахи й приймуть мене”.
Пішов Мураха шукати добрих сусідів. Хай собі шукає. А вам скажемо по секрету: не знайти йому таких добряків. Справа в тім, що про неблагодійні пригоди Мурахи знали вже не лише на галявині, а й у всьому лісі Ви, мабуть, догадуєтесь, що тут постаралися метелики — великі любителі всяких незвичайних історій. Пурхаючи з квітки на квітку, вони першими довідувались про всі лісові новини і охоче ділилися ними. Метелики й рознесли по лісу всю оцю історію з жалом. Отож коли Мураха добрався до великої купини, в якій жили крупні руді мурахи (наш Мураха був чорний), і почав проситися до них в сусіди, вартові не пустили його навіть на поріг.
— Чули про тебе, героя. Провалюй, поки ноги цілі.
Не більш люб’язно зустріли його й чорні мурашки з іншого мурашника. Різниця тільки в тім, що тут йому вже пообіцяли обламати ребра, якщо він не перестане канючити і не забереться геть.
Стомився Мураха, зголоднів. А тут уже й вечір надходить. Що йому робити, де холодну ніч пересидіти?
Ледве повзе Мураха, сам не знаючи куди, та землю сльозами кроїти. Коли ж глядь попереду зручний такий плоский камінчик, зверху листочком прикритий. Заліз Мураха на той камінчик, він пік аж гарячий — сонце за день нагріло.
„Повезло!—радіє Мураха.— Тут переночую. А завтра щось придумаю”.
Ліг та й заснув, наче на печі
І коли б він звик раненько вставати, як весь трудовий люд встає, то може б усе благополучно й обійшлось. Так що ж ви з ледаря хотіли? Вже її пташки прокинулись— літають, щебечуть, жучки всякі нишпорять в траві, а Мураха перевернувся на другий бік та й знову задає хропака.
А в цей час бігло козенятко на водопій до річки — хороше таке, маленьке, пушок на ньому жовтенький. Біжить, вибрикує та копитцем прямо на той камінчик — скік! —і роздушило Мураху. Зовсім. Тільки мокра плямочка на камінчику лишилася…
* * *
Може, вам і жаль Мураху, а мені не дуже. Не хотів він з добрими людьми по-чесному жити, от і постраждав.