Зміст сторінки
Тема характерництва в козацькому середовищі завжди привертала увагу.
Козак-характерник, або ж химородник, галдовник, заморочник, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків.
Найвідомішим характерником називають козака Мамая – ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря… Також характерниками у народі вважали майже всіх козацьких гетьманів, кошових отаманів і відомих полковників. Про них існує низка історичних свідчень очевидців і народних легенд. Пропонуємо підбірку переказів, записаних в нашому краї вченими-етнографами Дмитром Яворницьким і Яковом Новицьким.
Як запорожці ману напускали
Кічкаська балка була колись гайдамацькою. В ній, було, гайдамаки й запорожці зганяли коней татарських…
Спершу запорожці жили по правий бік Дніпра, а звідси, де ми живемо, та аж до моря була татарська земля. А вже запорожці як завоювали татар, то ці степи стали їхні. Тут вони і жили по балках та байраках.
Звісно, тоді були великі набіги на нашу землю, то запорожці, було, і не милують татар. Оце збереться стільки там чоловік верхами та й махнуть степом. У татар було багато скотини, а табунів – ще більше. Так вони, було, займуть табун коней та й зганяють у цю балку. Тут їх пасуть, доглядають. А якщо треба переганять коней на той бік, то один сяде на коня, займе поперед себе табун та й пішов уплав через Дніпро. Бувала за ними й погоня, та тільки рідко вдавалося татарам одбить козацьку здобич, бо запорожці були сильнішими…
Одно те, що вони були сильні, а друге, що між ними були знахарі й характерники великі. Оце, було, – на коня та й гайнуть татарським степом. Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і кружають собі горілочку… Понапиваються, співи піднімуть, аж степ розлягається! Гульк – аж ось і орда! Вони тоді один за одним чабульк! чабульк! у воду та й були такі. Випірнуть, було, аж у Херсоні або й далі…
А то ще було й так: забіжать у татарську землю, поприпинають коней на прикорні, повтикають ратища на могилі та й сплять. Діжде ночі орда і ну підкрадатись до них. Підійде до могили, а перед нею де й не візьметься великий-великий та густий ліс. Вона – до лісу, а потім – і к бісу… Отак запорожці одводили очі!..
Записав Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Маркусовій
Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Д. Бута.
Богатирі
Запорожці богатирі були – земля не держала!
У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме було він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з возом проскочила б.
Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:
– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісінько немає…
Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. на Катеринославщині.
Погоні вони не боялися
Запорожці були характерниками. Було, як збираються и Польщу, то беруть не більше, як дванадцять чоловік: зайвого щоб не було.
Оце як схочеться їм спочити серед степу, то вони поставлять коней хвостами до хвостів, постромляють між ними ратища і давай у карти грать. Де візьмуться ляхи верхами – та до них:
– Рембай главу! Рембай главу!
Добіжать до запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак.
Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Язиковому-Федорівці
Катеринославського пов. Катеринославської губ. від Т.С. Ковбаси.
Запорозька вдача
Запорожці – то народ вихватний, на всякі діла здатний. Інші такі були, що й грамоти не вчилися, а читати так добре читали, що й учений так не прочитає. Раз одного запорожця питають:
– Як ти навчився грамоти?
– А як!.. Спав я в хаті, стало мені душно. Я пішов під стіжок та й лежу. А тут летить пташка. Як клюне мене в лоб, – так кров і побігла. І став я все знати, і книжки читати.
А сила яка в них була ! Хоч у старого, хоч і в малого! Іде раз кошовий, аж дивиться – дитина семи літ заглядає на дзвіницю.
– Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?
– А я туди гармату зніс.
– Ти?!
– Я.
– А піди назад знеси!
Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:
– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе…
Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. Один лише васюринський козак було й не сміється. Той зарядить пістоль губкою та й стріляє… А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:
– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.
Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, – п’ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.
Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич. Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.
– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!
Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла…
Запорожців не зігнали з Січі, а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед кінцем світу знову прийдуть і знову своє відшукають.
Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. у с. Плахтіївці
на Катеринославщині від Я. Литвина.
Куля їх не брала
Запорожці були лицарі і великі галдовники (чаклуни, характерники). Куля їх не брала. На Дніпрі, було, простелять повсть і йдуть.
Катерина хотіла повернути їх під свою владу, а вони й не схотіли. Щоб показати силу, прокинули повсть на морі, набрали землі в чоботи, горілки в баклаги і подалися в Туреччину.
Записав Я. Новицький у 1885 р. у с. Балабиному Олександрівського
пов. Катеринославської губ. від О. Петренка.
Характерник Кравчина
…Поміж запорожцями багато було характерників. Розказують про Кравчину, котрий у Польщі піймав козацького душогуба Саву. Про це й пісня є…
Оце, було, б’ються запорожці з ляхами, і, гляди, ляхи побивають наших. Як тільки наскочить Кравчина, так ляхам і нема ходу. Кулі летять, а запорожці ловлять їх у заполи.
А як треба перейти річку, то Кравчина поведе перед – і стане сухо. Так, було, в сухій одежі переходять запорожці й Орель-річку.
А то було ще й так. Як треба пливти Дніпром, то зроблять із оситнягу пліт, посідають – і гайда за водою.
Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Нові Кайдаки
Катеринославського пов. Катеринославської губ. від М.У. Кравця.
Прикинувся вовком
Раз запорожець Матвій Шуть уночі рибалчив. Під’їхав до берега і перебирає сітку. Коли це шелесть-шелесть та з берега – плиг у каюк! Плигнуло й сидить у носку. Дивиться Матвій – вовк, та ще й здоровий! Що йому робити?..
Що стане каюк повертать до берега, то вовк до нього гр-р-р! А потім і заведе стиха: аввв-у-у! Стане одпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз його з Сагайдачного на той бік. Під’їхав до берега, вовк вискочив, стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів та як завиє, аж луна ляга Дніпром. Матвій перехрестився і повернув каюк на Дніпр.
Пройшло три роки… От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до Шутя в Сагайдачне.
– Здоров був, Матвію!
– Здорові були!
– Чи пізнаєш? – питає один. Шуть приглядається.
– А-а, це ти, Павле? Здоров, братику, здоров! Та й давно ж ми бачились…
– Та де ж, пак, чи не давно?
– Аякже, годів десять або й більше буде… Знаєш, як їхали з Польщі?..
– Знаю, тільки то давня річ. А пам’ятаєш ти, як ми з тобою бачились три роки назад?
– Три роки? Що це ти кажеш?
– А хіба забув, як перевозив вовка?
– Вовка?
– Вовка ж! Ото був я… Прийшлось тікать з бувальців, так, щоб кому не взамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі, Матвію, за перевіз…
Погостювали сіроми й подалися степами.
Записав Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Вознесенці
Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Г. Шутя.
Корж – козацький ватажок
Корж – це чоловік запорозького покоління. Він був козацьким ватажком і водив запорожців у Польщу.
Оце, було, як біжить погоня, то він і наказує запорожцям, як треба робити… Ляхи добігають, розмахують шаблями, а козаки піднімуть угору ратища і з’їдуться докупи. Тоді ляхам привидиться ліс: вони й пробіжать мимо.
Одного разу повертався Корж із Польщі, а за ним – погоня короля. Не послухали його молоді запорожці, не зробили того, що треба, й розбіглись. То ляхи всіх і половили.
Корж не своєю смертю помер. Його посадили ляхи на палю.
Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Язиковому-Федорівці Катеринославського пов. Катеринославської губ.
Хто обсадив Січ лісом
Жив у Капулівці чоловік на ймення Грицько Горбатий. Багатир був такий, що страх один! Та й недаром: йому чорти гроші возили. Люди бачили тих чортів.
Оце, кажуть, устанеш було ранком та й ідеш повз річки та плавні за кіньми, а чорти вже й їдуть: два запряжені у візок, а третій – гидкий-прегидкий, горбатий, увесь обідраний, з підбитим оком – сидить на передку та поганяє тих двох. А ті, бідолахи, аж у три погибелі згинаються та везуть, худі такі, що аж ребра у них повилазили. Оце порівняється з ними який-небудь чоловік та й каже:
– Здорові були!
– Здоров! – відповідають чорти.
Їм не казали «помагай, боже!», бо того чорти не люблять, а тільки – «здорові були!» – та й годі.
– А кому везете золото?
– Та тому клятому синові, Грицьку Горбатому! Ніяк не настачимо…
– Ну, везіть, везіть, якщо не настачите…
То вони й попруть прямо в двір до Горбатого. А той вийде до них, полічить золото, висипле його в скриню, а тоді вже кличе чортів у хату обідати. А люди його того й не бачать. Та оце наварять Грицькові казанище борщу, – відер десять, а то й більш, – та й дивляться, як то він те все поїсть. А й гадки нема, що коло Грицька три чорти. Тільки-но наллють борщу в казан, – а його вже й не стало: хап! хап! хап! Так усе й похапають.
– А що, нахрьокались борщу? – питає Грицько.
– Нахрьокались!
– Ну, тепер знову за роботу!..
Та так вони, бідолахи, робили йому, може, років з двадцять, коли не більше, а потім уже якось і питають:
– Доки ж ми тобі возитимем, Грицьку, те золото?
– Аж поки не обсадите всю Січ молодняком та поки не засиплете землею оту яму, що за Січчю! Чули?..
– Чули!
В ту ж ніч як заходилися чорти, як заходилися, та так усю Січ і обсадили молодняком: де осокорами, де вербою, а де шовковицею. А від ями, що була за Січчю, й сліду не лишили: всю землею завалили.
От із тих пір Січ і обросла лісом. Із тих пір і вода їй нічого не зробить, а то десь давно б уже рознесло.
Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. у с. Капулівці
Катеринославського пов. Катеринославської губ. від П. Табуненка.
За книгою: Савур-Могила: Легенди та перекази Нижньої
Наддніпрянщини.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.
Про давнє українське минуле в підбірці статей з видання «Братство Богуна».
Збірка в інтернеті подана під назвою «ТРАДИЦІЇ ХАРАКТЕРНИКІВ» –
https://drive.google.com/file/d/18XHnj_-agvROHSU8ICyK1NzAvoEDCoD8/view
«ТРАДИЦІЇ ХАРАКТЕРНИКІВ» (Збірка статей з видання «Братство Богуна», №2-№35). У збірці матеріали про минуле предків, про давній православний світогляд, про праукраїнські держави за тисячі років, про Рахманські традиції, про характерництво як явище, про Івана Богуна і минуле Волині-України. Розкриті сакральні поняття минулого та значення віри характерників.
Завантажити збірку статей можна на сайті «Українці в Швейцарії» – ukrainians.ch/viewtopic.php?t=4348
Дякую за коментар. А нашим читачам раджу ознайомитись із матеріалами. Дуже цікаво!