Росла у нас біля тину стара груша. Верхні гілки в неї почали всихати, грушок на ній майже не було. Весною нижні гілки зацвітуть, а верхні чорніють. Якось батько й каже: «Давай, Степане, спиляємо грушу. Користі від неї уже ніякої. Краще посадимо тут молоденьку, нехай росте замість старої, ніхто й не помітить, що груша зникла».
От ми з батьком восени її спиляли. Пеньок викорчували, стовбур попиляли на дрова. А коли розпилювали грушу, то батько дві крони одділив, обдивився їх гарненько і там, де вони згиналися, обрізав.
— Дивись, Степане, які санки добрячі з цієї груші вийдуть. Майже готові гринджолята! Трохи підрівняєш, підстружеш — і полозки готові. Відклади, щоб на дрова не порубали.
Ми позносили розпиляні гілки на дровітню, а дві я заховав до сарая. Через кілька тижнів мені батько каже:
— Підем, Степане, садити нову грушу.— Він приніс з саду кілька молодих саджанців.
Я копав лунки, а батько носив перегній, змішував його з землею і засипав до половини ямки.
Посадили ми нову грушу, а біля неї кілька яблуньок. Йдемо до хати, а батько й каже:
— Ну як, Степане, твої полозки, вже пообстругував?
Мені стало ніяково: вже скоро сніг випаде, а я ще й не брався.
— Ні,— кажу,— не обстругував.
Батько відчинив двері до сарая, виніс ті гілки на дровітню.
— Ну що, порубаємо на дрова? Бачу, що ти не дуже хочеш мати санки?
— Ні,— кажу,— рубати не треба. Ти мені покажи, як санки робити.
Батько повеселішав. Узяв сокиру і заходився обстругувати полозки.
— Ось тобі,— каже,— і готові полозки. Бери рубанок і рівняй. Низ поки що не чіпай.
Затиснули ми у верстаку полозок, і я почав стругати. Нелегка це справа — стругати рубанком висохлу грушеву деревину. Аж руки зімліли, поки вирівняв сяк-так один бік.
Батько подивився і каже:
— З тебе, Степане, буде робочий чоловік. Не кожний дорослий рівненько так зробить.— Хвалить мене, і так приємно від слів. Перевернув батько полозок, знову затиснув.
— На сьогодні,— каже,— досить, а завтра знову за роботу. Тільки не спіши, не переведи полозок, бо другого у нас нема.
Так я після уроків кожного дня стругав полозки. Батько пильнував за моєю роботою і був задоволений.
Стояки батько зробив з ясенини, а верх санок із соснових дощок. Вийшли красиві й великі гринджолята. Щоб полозки не розходилися, батько пропустив між ними два залізних прути.
Затягнули ми санки до сарая і почали чекати снігу. Я вже всім розказав, які у мене гринджолята, хлопці приходили дивитися на них.
Прийшла зима, випав перший сніг. Наче світ перетворився. На гірці біля ставу все загуло, забриніло дитячим сміхом і вигуками. Катались ми до ночі. Вичовгали гірку, аж почорніла вона. А випробувати санки ми прийшли разом з батьком. Батько сів посередині. Спереду сіли Орися і Тоня, а я і Петро з Олексою сіли ззаду. І ми всією валкою ринулись з гори по першому снігу. Батько охкав і сміявся, а ми з радості верещали, хто як міг. А в кінці гірки батько підвернув ногою, і всі ми попадали в сніг. Обтріпувались і сміялись.
А батько каже:
— Гарні гринджолята, катайтеся, діти, а я піду, мені й одного разу досить.
На санках ми не тільки каталися. Возили хмиз із долини, очерет із ставу, а перед весною возили перегній на шкільну ділянку, де садили всяку городину. На них що завгодно можна покласти, такі вони зручні й легкі. Самі біжать полозки, бо з груші й гарно-таки вистругані.
Надворі уже весна, і гринджолята стоять в сараї. Чекають знову зими. Тепло і сонячно навколо. Лелеки клекочуть на гнізді, а біля тину цвіте молоденька груша, поряд зеленіють яблуньки.
За матеріалами: “Ой, весела в нас зима”. Збірка віршів, оповідань та казок. Редактор-упорядник Станіслав Вишенський. Художник Людмила Постних. Київ, “Веселка”, 1986, стор. 62 – 65.