Сила усмішки. Мудрик-Мриц Ніна

- Цить! – злякано зойкнув Щедрик і заховався під листком пишної білої троянди.

- Що сталося, що таке?! – загомоніли сонячні промені-братики Щедрика, й зупинили веселу гру.

- Хмара йде. Гляньте, яка насуплена!

Це не була хмара. З білого, чепурного будиночка вийшов у сад маленький хлопчик. Над високим чолом кучерявився світлий чубчик, довгі чорні вії коливалися на бережках великих синіх очей, холодно цвіли рожеві пелюстки уст. Їх ніколи не розтуляла усмішка, й тому гарне личко хлопчика було немов чорна хмара, якої ніколи не торкалося сонце.

- Чому він такий понурий? – питали промінчики.

- У нього наглухо закрите серце, – шепнула біла троянда. – Мати його померла, коли він народився, й не змогла навчити його любові. Усмішка ж розцвітає з любові…

- Ним піклується мачуха. Одягає, годує, навчає, але любові не може йому дати, – сумно розказували незабудки.

- А батенько його? – питали промені.

- У батька багато праці, й він тільки зрідка буває вдома, та й тоді майже не знаходить часу для синочка, – зітхнули мальви біля вікон.

- Сердешний! – жаліли промені хлопчика.

- Слухайте! – заметушився Щедрик. – Так не може бути! Ми мусимо навчити його сміятися, радіти! Ходіть мерщій, порадимось, як це зробити.

Сонячні промені притулились голівками й кілька хвилин завзято шепотіли. Біла троянда сумно похилила чашечку:

- Усмішка й радість розцвітають з любові, а в нього серце наглухо закрите!

Хлопчик байдуже дивився на розкішний квітник, насуплено мовчав і не помітив, як зненацька струмені веселого світла вихлюпнули між квіти, розлились по зеленому шовку трав, іскорками заплюскотіли між листям, і весь сад радісно засміявся.

Бджілка, що саме зачерпнула медку із білої криниці троянди, забриніла:

- Для світла треба відкритого серця; з-з-знайдіть ключі!

- Ой як гарно! Як чарівно! – обізвався веселий голосок від огорожі саду.

Промені оглянулися: невже хлопчик?! Ні, він стояв, як давніше, насуплений і байдужий. Це була дівчинка. Сиділа на огорожі саду й безжурно гойдала ніжками. Личко її горіло щастям.

- Ой як гарно в тебе, як радісно, який ти щасливий! – гукнула хлопчикові.

- Гарно. А як це радісно? А який це – «щасливий»?

Дівчинка зніяковіла.

- Ти не знаєш? Невже? Від радості, від щастя сміється серце. Так, як і тоді, коли матуся голубить і цілує!

- Матуся… в мене немає мами.

Дівчинка мовчки обняла хлопчика й притулилася до нього гарячою щічкою. Від тієї ласки в його холодному серці спалахнув гарячий вогник і щось гарне, тепле розлилося в грудях.

- Ходи зі мною до моєї мами! Вона добра, немов янгол, і вміє всіх любити. Вона й тебе полюбить.

Вони побігли під розцвілу вишню, де стояла молода світлоока жінка. Вона взяла дівчинку в обійми, цілувала, пестила. Коли підвела повіки, побачила хлопчика. Він знерухомів на стежці, дивився очима, повними сліз та туги, й на рожеві пелюстки його уст вперше лягла тінь усмішки.

- У нього немає мами, – шепнула дівчинка.

Жінка відсторонила її й відкрила теплі материні обійми хлоп’яті. Уперше в житті відчув він ласку материного поцілунку й благодатне тепло слів любові.

Сонячні промені лягли віночком на груди хлопчика, туди, де билося навстіж відкрите серце, й він радісно засміявся. Його сміху злякалися сутінки й принишкли в гущавині. Сад мерехтів веселковою казкою світла.

Коли хлопчик повернувся додому, на його личку цвіла радісна усмішка. Мачуха вперше попестила його щічку, а батько з любов’ю пригорнув до серця.