Читаємо

Пропонуємо вашій увазі велику колекцію народних казок та авторських казок, оповідань, легенд, оповідок і притч, віршів, які допоможуть корисно й цікаво організувати навчання і відпочинок дітей.

Казки і оповідання для дітей

Хіба можна вважати дитинство повноцінним, якщо у ньому немає місця для казок? Звичайно, ні! З казкою дитина пізнає світ, вчиться думати, аналізувати, запам’ятовувати, розповідати, переказувати, фантазувати, розрізняти добро і зло.

Казка навчає і виховує. Казка – це одночасно урок і гра, розвага і корисний досвід.

Не менш важливу роль у житті дітей відіграють байки та легенди. Читати байки можна навіть дітям дошкільного віку. Їх тематика: дружба, вірність, уміння допомогти в біді.

Разом із легендами діти поринають у світ героїв і вірувань попередніх поколінь, починають розуміти культуру і традиції власного народу. Тому читати легенди дітям не просто можна, а потрібно.

Нажаль, не всі дорослі люблять читати дітям. Адже потрібно потратити багато сил та часу, щоб дитина вгомонилася, всілася і захотіла послухати. Значно простіше включити телевізор. Але і користі від телевізора значно менше.

Народні казки, легенди, байки мають особливу поетичну мову, а їх зміст іноді ірраціональний. Саме ця ірраціональність зрозуміла дітям і надзвичайно їм потрібна.

Що таке літературна казка?

Літературна казка — це авторський художній твір, в основі якого лежить захоппива вигадана історія, що об’єднує елементи дійсності і фантастики. Серед літературних казок є авторські казки, вигадані письменниками, і є такі, що створені на основі фольклору, тобто автори використовують сюжети і героїв запозичених із народних казок, легенд, переказів.

Звідси висновок, що поняття авторська казка більш вузьке, ніж літературна казка, оскільки включає в себе лише оригінальні твори, сюжети і герої яких створеніі самим автором.

Найдавніші казки — народні казки. Їх особливістю є відсутність особи автора (тобто автор, можливо, і був, але залишився невідомим, оскільки казка довгий час переказувалася з уст в уста, змінювалась).

Великі зміни відбулися з появою письменності і книжок. У цей час на передній план вийшла авторська казка — казка, створена одним чи декількома авторами, імена яких як правило відомі.

На нашому сайті ми пропонуємо Вам кращі зразки літературних казок від зарубіжних письменників та українських письменників.

Тут ви знайдете віршовані казки Наталя Забіли і Бориса Грінченка, чудові казки про тварин Івана Франка, захоплюючі казки Лесі Українки та ін. 

Про народну казку (Євген Попович)

Складати казки люди починали дуже давно, за багато сторіч до того, як винайшли папір і заходились друкувати книжки, і навіть задовго до того, як навчилися записувати вигадані й правдиві розповіді на папірусі чи на пергаменті, тобто на аркушах, виготовлених із листя тростини та зі шкіри різних тварин. Казки в давнину ніхто не записував – їх складали, розповідали на дозвіллі дітям або й дорослим, ті, в свою чергу, переповідали їх своїм дітям, і так вони переходили від покоління до покоління. З часом люди забували, хто склав ту чи іншу казку, та й, зрештою, в неї був не один автор: адже, переповідаючи почуте колись у дитинстві, люди часто переінакшували його, дещо змінювали, дещо додавали, казка обростала новими образами, новими подробицями, що відображали побут і звичаї саме тієї місцевості, куди вона примандрувала.

Бо казки справді мандрували. Адже люди приїздили в справах з однієї місцевості до іншої і там, відпочиваючи ввечері біля теплої груби в гостинних господарів, могли почути, як бабуся чи дідусь розповідають своїм онукам казки, часом такі, яких вони ще не чули. Приїхавши додому, мандрівники розповідали ті казки своїм дітям чи онукам, але не завжди так, як почули їх. Ще більше змінювалася казка, потрапляючи з однієї країни в іншу. Отже, є казки, як кажуть учені, на мандрівні сюжети – тобто в різних народів є казки про тих самих героїв і про ту саму подію, хоч і не зовсім однакові в подробицях, і кожен із тих народів вважає їх за свої. Так, ви, можливо, читали казку «Червона Шапочка», яку записав і видав ще в сімнадцятому сторіччі французький письменник Шарль Перро. В цій книжці, що ви берете до рук, також є казка «Червона Шапочка», подібна до французької казки в книжці Ш. Перро, але німці вважають її своєю казкою і розповідають її по-своєму. Невідомо, хто в кого запозичив її, адже німці й французи віддавна були сусідами. Отже, як бачимо, казка переходила від оповідача до оповідача, а часто і з країни в країну, і люди забували, хто ж саме її створив. Не одна казка мала багатьох авторів: не один оповідач додавав до неї щось від себе, пристосовував її до своїх знань і уявлень.

Ось чому ці казки ми звемо народними. їх творила не одна особа, а багато людей протягом багатьох сторіч, творив народ, кожен – свої і кожен по-своєму.

Казки розповідали не тільки для того, щоб розважити малих чи й великих слухачів, а й для того, щоб їх виховувати і вчити. Народ вкладав у казку свій життєвий досвід, свої уявлення про навколишній світ і про місце людини в тому світі, про добро і зло. Розповідаючи про доброго, роботящого і справедливого героя, що врешті-решт перемагає лихого, ледачого й несправедливого, невідомий автор казки, безперечно, хотів поставити його за приклад своєму слухачеві.

У народних казках діють не тільки люди, а й тварини, рослини, а в багатьох – ще й різні духи, страховища, велетні, гноми. Якраз ці останні казки належать до найдавніших, вони створені ще в ті далекі часи, коли людська уява населяла навколишню природу, ліси, річки, поля і гори найрізноманітнішими істотами, прихильними до людини чи ворожими їй. Бо для людей природа споконвіку була живою, але незрозумілою й сповненою таємниць. А незрозуміле й таємниче вони могли уявити тільки в приступній, близькій їм постаті. Саме тому всі ті лісові, польові й водяні духи, всі ті гноми й велетні схожі на людей, і вчинки їхні теж схожі на людські.

Народні казки віддавна цікавили письменників і вчених багатьох країн.

Декотрі письменники брали теми та образи народних казок і на їхній основі писали свої власні твори (як, наприклад, І. Франко в Україні чи В. Гауф у Німеччині), а декотрі записували й видавали народні казки такими, якими почули їх від оповідачів.

Що таке легенда

Легенда (лат. legenda — те, що слід прочитати) — жанр фольклору і літератури, прозова малосюжетна оповідь міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов’язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів, явищ природи тощо). В переносному значенні легенда — вигадана чи прикрашена розповідь.

Про притчу

Притча — це твір, в основу якого покладено повчально-алегоричний сюжет, побудований на прихованому порівнянні.

На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість а в Євангелії ще й Господню науку. Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марко, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів.

У перекладі з грецької мови слово «притча» — це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях.

Притчі , як дорогоцінне каміння, віками передавались від одної культури до іншої, стали універсальною мовою духовного спілкування народів. (В.Н.Кляпіков) Притча – це одночасно мудрість і шлях до мудрості: це слово, вчинок, життя і мистецтво (А. Княжицький)

Про байку

Байка (від баяти — «розповідати») — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршований твір повчального змісту, з яскраво вираженою мораллю.

Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа — 6 ст. до н. е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору.

Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід’ємні особливості байки.

Відомими авторами байок є Езоп, Бабрій, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов.