Прудка коричнева ящірка вже поверталась додому, коли знов відчула небезпеку. Зупинилась, завмерла. Попереду стояв той самий хлопчисько в червоних тапочках, який мало не вловив її недавно. Ледве утекла.
Хлопчисько теж завмер. Ще мить — і прожогом кинувся до неї. Але вхопити ящірку руками не так легко. І хлопчисько побіг за нею, намагаючись наступити на хвіст.
Бідна ящірка відчайдушнозвивалась між кущиками трави, пірнала під опале листя. Вже майже добігла була до якоїсь нірки коло пенька, та хлопчисько наступив-таки їй на хвоста. Ящірка востаннє напружила сили, смикнулась і пірнула в нірку. Втекла, тільки без хвоста.
Довго вона просиділа в нірці, все журилась: як тепер без хвоста з’явиться в лісі? І раптом згадала: недалеко відси живе кравець їжак. «Піду до нього, я ж його колись від лисиці врятувала. Хай тепер мені за це хвоста пришиє».
Так і зробила, побігла. Ось і їжачкова хата.
— Доброго ранку, любий сусіде.
— Добридень, ящірко,— мовив їжак.— Кажи, з чим прийшла.
— Лихо в мене. Якийсь поганий хлопчисько хвіст одірвав.
Їжак насунув на ніс окуляри, оглянув ящірку.
— Що ж,— заспокоїв її лісовий кравець,— хвіст пришити можна.
— Невже? — зраділа ящірка.
— Аби тільки був цілий.
— Так я зараз його принесу,— і побігла по свій загублений хвіст.
Шукала, шукала на галявині, а хвіст наче крізь землю провалився. Ніде нема!
Прибігла знову до їжака, плаче:
— Не знайшла. Що ж мені тепер робити, їжаче? Подумав їжак, каже:
— Недавно мені ведмідь розповідав, що нібито хтось бачив у лісі такий хвіст.
— Ой любий їжаченьку, сходи до ведмедя! Вік тобі вдячна буду. Хай тобі миші самі в рот стрибають,— побажала ящірка.
— Добре, добре,— засопів їжак.— Зроблю вже тобі таку ласку.
Задріботів їжак до ведмедя, притупцяв. Питає про ящірчин хвіст. Згодився ведмідь сказати, хто йому про це розповідав. Тільки з умовою: хай їжак спершу залатає ііого шкуру. Геть увесь бік обдер, коли по мед лазив.
Почав їжак зашивати ведмедеві шкуру. Шив, шив — ниток не вистачило. Побіг додому, приніс. Шив, шив — знову нестало. Довелося в сусіда, такого ж кравця, позичати. Нарешті залатав клишоногого.
— Від борсука чув,— каже ведмідь.— Це він нібито десь у лісі бачив ящірчин хвіст.
Никав, никав по лісі їжак, нарешті здибав борсука. Розказав усе.
— Сам я не бачив хвоста,— старий борсук задумливо покрутив довгого сивого вуса,— то мені заєць розповідав про нього.
Пішов їжак до зайця. А де того косого знайдеш? Гасає собі цілий день по лісу, радий, що прудкі ноги має. Довго піукав його їжак. Ще тиждень минув, поки знайшов аж за селом, на городі.
— Ящірчин хвіст? — перепитав заєць. — Бачив колись, тільки забув, де саме.
— От тобі лихо! — скрушно мовив їжак.— Ну згадай, друже, я тобі за це добру шубу на зиму пошию. В боргу я перед ящіркою: від лисиці колись помогла врятуватись, попередила, і я ледь устиг згорнутись у клубок. Мушу тепер віддячити. Ну, то як?
— Гаразд,— врешті погодився заєць.— Іди додому і починай шити, а я тим часом пошукаю в лісі той хвіст.
Почалапав їжак додому стомлений, але веселий. І відразу взявся до роботи. Гарна шубка вийшла, — біла, пухнаста, тепла!
А тут заєць з ящірчиним хвостом надоспів.
— Шкода тільки, що не коричневий, а зелений,— каже,— Проте, якщо не сподобається, пофарбувати можна.
Побіг радий їжак до ящірки.
— Дивись,— гукає їй ще здаля,— який гарний хвіст я тобі дістав!
Підповзла ящірка, поглянула на хвіст.
— А навіщо мені другий? — каже.
— Як другий? — здивувався їжак.— Тобі ж хлопчисько відірвав хвоста.
— Ну то й що? Не було хвоста, а тепер є. Правда, невеличкий, але свій. Сам виріс.
— Невже? — здивувався їжак.
Уважно обдивився ящірчин хвіст. Ніде ні шва, ні ниточки — справді виріс.
— Так чого ж ти мені голову морочила? — затупав на неї їжак.— Я всі ноги Пооббивав, стільки часу змарнував!
— Та я ж не знала, що він знову відросте,— виправдувалась ящірка.
Але їжак і слухати її не схотів: форкнув сердито і подався геть. Ой, як образився!
Не потрапляй йому тепер на очі, ящірко: лихо буде!