Їжачок. Олександр Копиленко

У дитячому садку є дiвчинка Майя.

Тiльки це не та Майя, що у Наталочки. У неї дома лялька у червоному платтячку, вона заплющує й розплющує очi. То лялька Майя.

А це дiвчинка Майя у синьому платтячку, i нiколи вона й хвилини не всидить на мiсцi. Все бiгає ця Майя i про все питає виховательку, тьотю Галю.

Вийшли дiти гуляти в парк, що бiля самого садка. А парк цей великий-великий, ну просто величезний. А кiнець парку десь там, аж на полi губиться.

Майя пiдбiгла до верби, що росте бiля фонтана, i низько опустила сво? вiти в жовтих сережках. Майя миттю зiрвала одну квiточку, затиснула в кулачковi i пiдбiгла до тьотi Галi. Раптом Майя закричала:
— Ой, рятуйте! Квiтка жива! Вона ворушиться!
— Кинь її, бо ще вкусить! — строго сказала тьотя Галя.

Майя розкрила кулачок, а в неї на долонi поповзла якась жовтенька мушка, що недавно прокинулась пiсля зимового сну i прогулювалась на квiтах верби.

А ось прилетiв i красивий, веселий жовтий метелик. Вiн теж сiв на сережку верби й бавиться — то розтулить, то знов стулить свої нiжнi, прозорi крильця.

Хлопчик Льоня пiдкрався i хотiв ухопити метелика. Але метелик тiльки мельк крильцями i полетiв собi, виблискуючи на весняному сонцi.

Тодi тьотя Галя повела дiтей гуляти помiж деревами. Стрункi сосни вже позеленiшали. А на осиках, каштанах, липах, березах, берестах, на кущах бузку та черемхи ось незабаром з’явиться справжнє листя. Зараз воно ще малесеньке, скручене, але дуже зелене. Майя питає:
— Тьотю Галю, а що, коли так зробити: скласти у всiх нас пальцi на ногах i на руках, та ще скласти i додати всi носики, ротики, очi, вушка i всiх нас разом, тодi це буде бiльше, нiж дерев у нашому парку?
— Нi, менше, — вiдповiла тьотя Галя.
— А я все одно зараз буду лiчити дерева, — вигукнула Майя, кинулась бiгти в бiк вiд дорiжки i лiчити: — Одне, два, три, чотири, п’ять, вiсiм, десять, чотирнадцять, одинадцять…
— Е, хiба так лiчать! — крикнув Льоня. — Майя все переплутала. Ось я зараз полiчу. Значить, так: одне, два, три…

Та не встиг Льоня вимовити чотири, коли страшенно заверещала перелякана Майя. З усiх сил тiкаючи назад до дiтей, Майя кричала не своїм голосом:
— Вовк, вовк! Тiкайте, вовк нас поїсть.

Деякi дiти перелякались i вже хотiли тiкати до будинку, але тьотя Галя засмiялась i впiймала в обiйми Майю. Майя мiцно притулилась до нiг тьотi Галi.

— Ану, ходiм подивимося на твого страшного вовка, — смiючись промовила тьотя Галя. I всi пiшли туди, звiдки прибiгла Майя, що тепер злякано йшла, ховаючись за виховательку.
— Та це ж їжачок! — вигукнув Льоня. — Хiба ти нiколи не бачила їжачка?
— Я бачила, тiльки злякалась, — ображено вiдповiла Майя, а всi почали смiятись.

Їжачок, мабуть, оце тiльки прокинувся пiсля зимового сну. Спав вiн, видно, мiцно, бо й не помiтив, що на колючки його понаштрикувалось торiшнє жовте листя i вiн тягнув його на собi. А сам худющий i все нюхає повiтря довгеньким блискучим чорним носиком. Дiтей вiн не боявся. Спочатку був скрутився в клубок, а потiм покинув цю справу i спокiйно поглядав навколо.

Навiть тiкати не хотiв, напевне, розумiв, що вiд таких моторних дiтей нiкуди не втечеш.

Та коли Льоня доторкнувся до нього пальцем, їжачок раптом неначе сердито чхнув, отак — чш-ш-ш, i сiпнув колючки вгору. Льоня злякано стрибнув назад, затиснувши палець другою рукою.

— I зовсiм i не боляче, — сказав Льоня. А тодi звернувся до тьотi Галi: — Тьотю Галю, давайте заберемо його, нехай у нас на верандi живе. Вiн буде наш їжачок. Ми йому будемо давати обiдати i пирога дамо, i компот, а завтра я йому цукерку принесу.

Дiти всi закричали, що й вони принесуть i цукерок, i печива, навiть даватимуть солодкого чаю з варенням. Тьотя Галя сказала, що їжачок нiчого цього не їстиме. А питиме тiльки молоко.

Може, й м’яса трохи можна.

Забрали їжачка в хустку i понесли на веранду. Вiн зовсiм i не пручався. Здобули дiти гарненький ящичок i посадили туди їжачка.

А потiм принесли йому молока в блюдцi. Їжачок жадiбно почав пити молоко, ще й прицмокував. Дiти радiсно кричали, нахилившись над ним, а вiн i уваги на них не звертав, бо зголоднiв за зиму.

А коли випив усе молоко, глянув на дiтей сво?ми маленькими чорними, мов намистинки, очима.
— Це вiн добавки просить! — вигукнула Майя i, вхопивши блюдце, побiгла i знов принесла молока.
Їжачок i це молоко випив.

Потiм скрутився в клубочок i заснув на соломi, яку йому наносили дiти.

— Це в нього мертва година, — сказав Льоня, i всi тепер ходили по верандi тихесенько, щоб не розбудити їжачка.

Але вiн спав увесь день. Дiти вже й додому зiбрались, а вiн все спить.

Вони побажали їжачковi на добранiч i пообiцяли, що завтра знов нагодують його з добавкою i навiть пустять погуляти.

Та коли другого дня дiти прибiгли в садок — їжачка в ящику не було. Бо вiн хитрющий — вночi вилiз з ящика i втiк.