Їдальня на дереві. Олександр Копиленко (оповідання)

У дитячому садку в кiмнатi на великому вiкнi висить клiтка. А в клiтцi живе чижик. У нього зеленi груди, аж жовтi. I весь вiн хоч i сiренький, але пiдфарбований зеленим

Чижик такий непосидячий i веселий. Вiн або спiває, або лазить по дротинках. Ото причепиться лапками, повисне головою вниз i дивиться на дiтей своїми бистрими-бистрими чорненькими очима, наче аж смiється. Мовляв, бач, як я вмiю лазити, а ви нi!

Ну, куди там! Щоб хто-небудь зумiв так лазити! Ось Боря вже на дерева в парку лазить, на паркан лазить, а так, як чижик, зроду не зумiє!

Коли тьотя Галя принесла чижика i всi дiти неймовiрно зрадiли пташцi, тьотя Галя сказала:

— Чижик поживе у нас до весни. А весною ми його випустимо.

— А чому? — спитала Нiна, бо вона завжди тiльки те й знає, що запитує.

— А тому, — сказала тьотя Галя, — що незабаром випаде снiг i важко буде чижиковi здобути собi ?жу. А влiтку пташкам тепло, багато комашок, i пташки знищують шкiдливих мушок i черв’ячкiв. А взимку холодно i мушок немає.
Найменша дiвчинка Майя сказала:

— Якби чижиковi мама принесла калошi, пальто, шапку та рукавички, тодi б чижик не мерз. Правда?

Старшi дiти засмiялись, i навiть тьотя Галя засмiялась i погладила маленьку Майю по бiлявiй голiвцi.

— Тьотю Галю, — проказала швидко Нiна, — а коли я залишатиму пташкам трохи хлiба, трохи цукру, трохи супу i всього-всього потроху? Нехай собi зимою їдять. Можна?

— Аякже, звичайно, можна, — сказала тьотя Галя.

— I я! I я! I я! — закричали всi дiти. Бо всiм же хочеться годувати пташок, щоб легше i веселiше жилося щигликам, синицям, чижикам, коноплянкам, снiгурам, горобцям, якi на зиму нiкуди не хочуть вiд нас летiти.

— Тодi давайте зробимо iнакше, — сказала тьотя Галя. — Знаєте як? Давайте зробимо на деревi їдальню для пташок.

Отут i почалася робота!

Тьотя Галя десь дiстала кришку вiд дерев’яного ящика. А на цiй кришцi кругом був невеличкий кантик. Це треба для того, щоб вiтер не здував з дошки насiння й крихт.

Пiсля мертво? години пiшли дiти на прогулянку i будувати свою їдальню…

Майя питає тьотю Галю:

— Тьотю Галю, а скажiть, у пташок теж є мертва година?

Знову дiти засмiялися, а Майя тiльки плечима знизала. Мовляв, чого ж вони смiються?

— Нi, Майєнько, немає у пташок мертвої години, — вiдповiла тьотя Галя.

— От щасливi вони, — тяжко зiтхнула Майя. — Бо так багато цiкавого в садку, а тут треба неодмiнно по обiдi лягати спати. Нiколи не встигнеш всього й зробити за день. Днi якiсь такi коротесенькi!
Бiля садка великий парк. Туди дiти ходять гуляти.

Тьотя Галя приладнала на невисокому кущi дошку-?дальню. У Борi взяла крихти хлiба, якi вiн нiс, пшоно. У Нiни — конопляне насiння, що його любить ?сти чижик… Все це вона висипала на дошку. Потiм пiшли гуляти по дорiжках парку.

Але бистроока Нiна перша побачила i закричала:

— Дивiться, дивiться, вже обiдають!

Дiти спинилися, завмерли, затихли i здалеку спостерiгали, як першим прилетiв у свою ?дальню горобець-молодець. Вiн сiв на дошку i, сторожко озираючись на всi боки, почав швидко-швидко дзьобати насiння.

Ось уже й другий сiв на гiлку, теж озирається, нiби чекає своєї черги.

Потiм скiк — i опинився на дошцi.

А тут невiдомо звiдки взялася синиця. Вона й секунди нiколи не сидить на мiсцi!

Синиця перестрибувала з гiлки на гiлку, потiм з розгону пiдлетiла до їдальнi, вхопила якесь насiння i знову на гiлку. Затиснувши лапкою насiння, синиця моторно розлущила його i з’?ла. Тодi — стриб на дошку!

Але синиця страшенно задиркувата. Вона й тут не втрималася, засичала на горобця i цюкнула його дзьобом. А горобець не злякався. Вiн крильцем вiдмахнувся вiд задиркуватої синицi.
I вже знов злетiли iншi пташки на обiд, що їм влаштували дiти.

А дiти стояли мовчки i не зводили очей iз своєї веселої їдальнi.

Тiльки Майя не витримала i тихо сказала:

— Обiдають… От пташкам добре. Їм не треба нi ложку тримати в руках, нi виделку, i суп у них з ложки не розливається…

Майя ще раз тяжко зiтхнула.

А пташки обiдали та дякували дiтям, що влаштували їм на зиму таку багату i затишну їдальню…