День народження. Ярослав Стельмах

Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає.

– Іди, – кричить, – швидше! У Шашка шьогодні день нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже.

Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі – цукерки жують. Один Сашко за столом сидить, не жує.

– У мене, – каже, – від них уже щелепи зводить.

– Де ти ходиш? – Митько мені гукає. – Тут без тебе все з’їдять.

Я пропхався до столу, але цукерок зоставалось іще багато.

– Вітаю тебе, Сашку, – почав було я, але тут хтось поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо.

– Бажаю тобі… – продовжив я, і знову в мене влучила кулька.

Я тоді розізливсь, підкинув угору свій портфель і сказав:

– На кого Бог пошле.

Всі кинулися врозтіч, а Бог послав на Генку, який саме вбіг до класу із півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою і попав іще на кількох чоловік.

Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду. Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з рота. Сашко одійшов і сказав:

– Ну, перестаньте, перестаньте, вже дзвоник був. Дехто його послухав, а більшість продовжували кидатись і поливатись водою.

– От здорово, – кричав Митько. – Якби кожен день отак!

Я теж сказав:

– От здорово!

Коли підлога була вся засипана тими кульками і геть-чисто облита водою, до класу зайшла вчителька.

– Ой-ой-ой! – сказала вона. А потім; – Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?

Ми відповіли, що це в Сашка день народження. Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилося, що він мокрий.

– Як вам не соромно! – розсердилась вона. – У вашого товариша день народження, а на що ви його перетворили. Треба ж думати, що робите. Як це негарно і ганебно!

Ми почали думати і вирішили, що й справді це не так уже й здорово.

– Даю вам п’ять хвилин, – мовила вчителька, – щоб ви негайно ж привели до порядку і себе, і клас.

Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояснювати урок, але ходила трохи дивно – якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.

– Це їй соромно, – засміявся Генка.

– Це їй за вас соромно, – озвалась Ловецька.

– Не за «вас», а за всіх нас, – виправив її Сашко. – Хочете цукерок? У мене ще багато.

Та ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися донесхочу. А Генка сказав, що він взяв би, та несила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну і поклав до кишені.

Тоді і я взяв. Дві. Я ж бо прийшов останнім і з’їв найменше.