Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає.
– Іди, – кричить, – швидше! У Шашка шьогодні день нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже.
Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі – цукерки жують. Один Сашко за столом сидить, не жує.
– У мене, – каже, – від них уже щелепи зводить.
– Де ти ходиш? – Митько мені гукає. – Тут без тебе все з’їдять.
Я пропхався до столу, але цукерок зоставалось іще багато.
– Вітаю тебе, Сашку, – почав було я, але тут хтось поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо.
– Бажаю тобі… – продовжив я, і знову в мене влучила кулька.
Я тоді розізливсь, підкинув угору свій портфель і сказав:
– На кого Бог пошле.
Всі кинулися врозтіч, а Бог послав на Генку, який саме вбіг до класу із півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою і попав іще на кількох чоловік.
Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду. Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з рота. Сашко одійшов і сказав:
– Ну, перестаньте, перестаньте, вже дзвоник був. Дехто його послухав, а більшість продовжували кидатись і поливатись водою.
– От здорово, – кричав Митько. – Якби кожен день отак!
Я теж сказав:
– От здорово!
Коли підлога була вся засипана тими кульками і геть-чисто облита водою, до класу зайшла вчителька.
– Ой-ой-ой! – сказала вона. А потім; – Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?
Ми відповіли, що це в Сашка день народження. Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилося, що він мокрий.
– Як вам не соромно! – розсердилась вона. – У вашого товариша день народження, а на що ви його перетворили. Треба ж думати, що робите. Як це негарно і ганебно!
Ми почали думати і вирішили, що й справді це не так уже й здорово.
– Даю вам п’ять хвилин, – мовила вчителька, – щоб ви негайно ж привели до порядку і себе, і клас.
Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояснювати урок, але ходила трохи дивно – якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.
– Це їй соромно, – засміявся Генка.
– Це їй за вас соромно, – озвалась Ловецька.
– Не за «вас», а за всіх нас, – виправив її Сашко. – Хочете цукерок? У мене ще багато.
Та ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися донесхочу. А Генка сказав, що він взяв би, та несила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну і поклав до кишені.
Тоді і я взяв. Дві. Я ж бо прийшов останнім і з’їв найменше.