Зміст сторінки
Біля пам’ятника. М. Станович
Він стоїть… Кам’яне мовчання
Поглядає на нас з висоти…
Зникла в мами надія остання:
Не повернеться син із війни.
І тепер уже мама не випере
Для синка кам’яну сорочку,
Її вітер гарячий висушить,
І дощі у росі прополощуть.
Він зостався — гранітний велетень
Між будинків цементних і сірих.
Та для мами він — білий лебідь,
Що ніяк не повернеться з вирію.
Ветерани. Д. Луценко
Давним-давно
Одкорчилась війна,
Лишила обеліски та кургани…
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.
В атаку йшли не ради нагород,
Скалічені страждали в медсанбатах…
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
Пекли, як жар,
Бинти на голові,
Та йшли герої сміло на тарани…
Пригадують дороги фронтові
І вбитих побратимів ветерани.
Вернулися живі з полків і рот
І мир подарували рідним хатам…
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
З роками їх,
Все меншає в строю,
Вкорочують життя їм давні рани…
На вахті миру в рідному краю
Стоять з синами поруч ветерани.
Багато і тепер у них турбот,
Щоб знов не зайнялась війна проклята…
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
Війна залишила сліди. Павло Сорокопуд
Пройшла війна стежками долі
Там, де тепер цвітуть сади,
Де хліб росте на мирнім полі,
Війна залишила сліди.
Вогонь війни спалив чимало
І юних доль, і чистих мрій.
Лише надія не вмирала,
Коли солдати йшли у бій.
Вітчизну рідну захищали
Вони від хижих ворогів,
Життя любили та вмирали
За рідний дім, за матерів.
І пам’ятник бійцю-солдату,
Що височить в моїм селі,
Нагадує травневу дату –
День Перемоги в тій війні.
Війна. Олеся Онищенко
Чом сьогодні так мені болить?
Я ж не знаю, що таке війна,
Юність не скалічила вона,
Неба не спотворила блакить.
І не бачили її батьки,
І дідусь її не пам’ята,
І бабуся надто молода,
Щоб далася їй вона взнаки.
А от прадід мій напевне знав,
Як калічаться людські життя,
Як назад немає вороття,
Та й куди вертатися нема.
Мабуть, в серці він закарбував
До війни ненависть, жах і біль.
Свій останній переможний бій
Він на все життя запам’ятав.
В моїх жилах кров його тече,
І тому сьогодні так болить,
І тому у пам’яті бринить
Та війна дамоклевим мечем.
День перемоги. Микола Вінграновський
Ярами бурими, гнідими
Тумани впали й поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.
Який поріг? – Нема порога.
Де родовід? – Не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими вдову.
А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав.
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.
Лежать руйновища. Затихли.
Зозулі лет – ні в сих, ні в тих.
Земля – могила для загиблих,
Земля – землянка для живих.
І лиш сльоза, з пожеж іржава,
Таку ж іржаву доганя…
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.
Народ піврукий і півногий
Пита – кого? чого? – пита…
Вдова цілує Перемогу
У перепалені уста.
І тут коли, коли похмурі
На нас дивилися віки –
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав’язав пупки.
Малі-маленькі, більші-менші,
Дезинфіковані вапном,
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.
Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя –
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.
День перемоги. Сергій Гордієнко
Привели шляхи-дороги
Наш народ до перемоги.
І солдати-дідусі
Посміхаються усі.
Це святе травневе свято
Треба серцем відчувати!
Придивись: в старих солдат
Сльози радощів блищать!
Хай завжди в усьому світі
Буде мир і щастя дітям,
Бо народжені вони
Для життя, а не війни.
День Перемоги. Анастасія Подільська
Яскравий вогник майорить
На обеліску Слави,
Сьогодні день такий …
Він ніби чарівний,
Його ми так чекали.
Старенькі ветерани в ряд стоять.
Сльозу пускають,
Мабуть весь біль згадали,
Як тяжко рідну землю захищали.
Як від обстрілів кулеметів,
Ледь сховались.
Як куля свистом,
Залякала всіх.
Як танк ворожий,
Штурмом проривався.
І як гвинтівка цілилась у них.
Стоять, бідненькі,
Згадують, напевно,
Як мати вслід кричала:
“Повернись живим !”
Старенькі ветерани в ряд стоять.
Усе пригадують у пам’яті своїй.
Який то жах, який то біль.
А все заради Батьківщини…
А все заради Перемоги …
Де ховається війна? В. Вішко
— Де ховається війна? —
Запитав онук у діда.
— Хто її, онучку, зна… —
Одне слово, дід не відав.
А ховається війна
Недалеко від людей.
Знав хлопчина, де вона,
І повів діда в музей.
Цілий день його водив,
Показав усе підряд.
Скільки там усяких див:
Мін, снарядів і гармат!
Є землянка, дот, багнет,
Танк, що якось уцілів,
А на дубі — кулемет,
Мов гніздо яких буслів.
Клекотали там «бусли»,
Аж здіймався ураган…
Показав онук малий
Діду «мінський казан».
Ой кипіло на вітрах
В «казані» тім від атак,
Що і досі бере жах.
— Ти боїшся, діду?
— Так.
Здивувавсь онук: — Постій,
Ти ж був мужній партизан…
— Слухай, любий друже мій, —
Дід зітхнув, тоді сказав:
— Бач, страшніше, як війна,
У житті нема біди.
Хай зостанеться вона
У музеї назавжди.
Не плачте, мамо, не треба… Андрій Малишко
Не плачте, мамо, не треба,
вже не вернути сина.
Он вiн лежить пiд тином,
скроня злегка в кровi.
I меркне зимовий вечiр,
утiха твоя єдина,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Чого ти журишся, батьку,
що хату спалили клятi?
Брата забили в пута,
сивiє, бач, голова.
Пожитки твої хорошi,
радостi небагатi-
Усе димить в попелищi
i тлiє, не дотлiва.
Iржали конi в артiлi,
ворота скрипiли новiї,
Забрали овець i коней –
кривавий слiд по травi…
I меркне зимовий вечiр
в далекiй сивiй завiї,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Он ту яблуневу гiлку,
де снiгу замети бiлi,
Ти сам щепив iз сусiдом,
цвiти, мiй веселий дiм!
Ми знаємо, знаєм, знаєм! –
кричать пеньки обгорiлi
Iз хати, з комори, з клунi
в сльозах i в горi твоїм.
Повiшених вiтер гойдає.
Гармата б’є опiвночi.
I тлiє все в попелищi:
i радiсть, i труд, i пiт.
Дивляться зорi з неба,
немов замучених очi,
Немов розстрiляних очi
бiля кленових ворiт.
Не плачте, мамо, не треба,
i ви не журiться, тату,
Друзi iдуть зi сходу,
сурма не грає – б’є!
Катiв поведуть на страту,
на нашу святу розплату,
I в них не вистачить кровi
за грiзне горе твоє!
Ніхто не забутий. Б. Олійник
Ніхто не забутий.
На полі ніхто не згорів:
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть…
І доки є пам’ять в людей,
І живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
Живі!
Пам’ятник. М. Упеник
На узліссі, під горою,
в шумі верховіть
невмирущому герою
пам’ятник стоїть.
Вже давно боїв немає.
Тільки наш солдат
у руках своїх тримає
вірний автомат.
Рідний край – єдиний в світі –
він зберіг живим
і лишився на граніті
миру вартовим.
Проти хижої навали
встав назавжди він,
щоб війни повік не знали
діти всіх країн.
Пам’ятник слави. Галина Демченко
Пливуть по Дніпру пароплави,
Над хвилями чайка ячить,
І пам’ятник Вічної Слави
На схилах крутих височить.
Горіти вогню, не згасати,
Трояндам довкола цвісти —
Тут сплять наші мужні солдати,
Вклонись їм зі мною і ти.
Пам’ять. Василь Симоненко
І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
Перемозі. Максим Рильський
О, як тебе ми виглядали
Крізь ніч, крізь морок, крізь туман,
Як ми для тебе засівали
Від ворога відбитий лан,
Які човни, які причали
Благословенній готували,
Яким напоєм налипали
Жадоби невтолимий жбан!
Клонилась мати при дорозі,
Простягти руку в далечінь,
Де на дощі і на морозі
Іржав синовній вірний кінь.
Земля здригалася в погрозі.
І омивали чисті сльози
Сипів, що впали на порозі
Життя майбутніх поколінь.
Коли під гордою Москвою
Ворожі пінились вали
І терези страшного бою,
Як світ, розгойдані були,—
Ми, сильні силою одною,
Попід Кремлівською стіною
Стояли, сповнені тобою,
Тобою дихали й жили.
Серед німих воронок чорних
У сталінградському диму,
В ділах, як юність, неповторних,
В гостях у смерті, як в дому,
Ми, військо друзів непоборних,
З ланів, з хребтів високогорних
Мололи ворога на жорнах
І пастку ставили йому.
Єдина воля нас живила,
Єдине сонце гріло нас,
Коли тупа ворожа сила
Отрути повіддю лилась,
Маляток білих кров’янила.
Дівчат неволею душила
І провіщала, чорнокрила,
Нам рабства час і смерті час!
Та в кузнях сивого Урала,
В сухому мареві степів,
В тумані тундри, що лежала,
Неначе мертва, вік віків,
Одна рука мечі кувала,
Орала, сіяла, збирала,
Щоб затупились чорні жала
У зловорожих літаків.
Та час настав, прийшла година,
Незнаменована пора,
Коли воскресла Україна,
Мов цвіт, обаполи Дніпра,
І грізна поплила лавина,
Злетіла зграя соколина
За батька мститись і за сина,
За те, що мучилась сестра.
Що для безсмертя народилось,
Від зброї смертних не умре!
Ми всі збратались і зсестрились,
Новим овіявши старе,
Ми всім народом ополчились,
Дніпро і Волга розгнівились —
І морем бурним покотились
До збаламученої Шпре!
Все чесне і живе на світі
Із нами стало в дружний ряд,
Щоб мертвородники неситі,
Сини злочинства, діти зрад,
Святою правдою побиті,
Навік неславою покриті,
Постали на суді в одвіті
За Ленінград і Сталінграді
І обернувшися весною,—
Та й ким же ще ти стать могла? –
Прийшла ти, рідна, з поля бою
До білосніжного стола,
І хліб лежить перед тобою,
Що певтомленною рукою
В змаганні з тугою-бідою
Солдатка сіяла й пекла.
Шумлять світи зеленим шумом
І жайворонками дзвенять.
Тече непереборним шумом
Тепла і праці благодать,
І не гуляти чорним чумам
По полю, всіяному сумом,—
Рости-цвісти народним думам,
Пшениці й пісні розцвітать!
Весняний гук іде в народі,
Що рідну землю засіва..,
Ой скільки тонів і мелодій!
Ой що ж то будуть за жнива!
Тремтить розбійник, никне злодій,
Почувши стогромове годі,
І сонце, що зійшло па Сході,
Огнями всесвіт залива!
Салюти миру. Василь Симоненко
В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зістрічаєм свято –
Перемоги радісної день.
І встають у пам’яті дороги,
Ті, що довелося нам пройти,
Щоб багряний прапор Перемоги
Над рейхстагом гордо пронести.
І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
їх серцям – віками пломеніти
На червоних наших прапорах,
їх думкам – перемагать і жити
В наших творчих думах і ділах.
їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
І тому, коли надходить свято, –
Кожен рік у травні, навесні, –
Наші грізні бойові гармати
Салютують миру – не війні!
Син. Дмитро Павличко
Там, де Лаври золота кантата
Височіє в гомоні століть,
Мати Невідомого солдата
На могилі, наче тінь, стоїть.
Б’є вогонь з-під сивого граніту,
Полум’я кипить, мов джерело.
То горить велике серце світу,
Що б каміння жилами вросло.
А в старих очах тремтить сльозина,
Що зусильна пропекти броню.
Стала мати і впізнала сина
В клекотанні Вічного вогню!
Схилися над могилами солдатів. Марія Познанська
За Батьківщину у боях вмирали
Однаково — дорослі і малі…
За довгі роки ще не розшукали
Усіх могил солдатських на землі.
Розкидані вони у чистім полі,
Десь при дорозі, у розмай-траві…
Могил отих не обминай ніколи:
Поховані у них — для нас живі!
Там сплять навічно воїни-солдати,
Чиїсь батьки, чиїсь брати й сини,
Їм не судилось весен зустрічати,
Тих, що стрічаєш ти після війни.
Там сплять твої ровесники-орлята:
Тепер уже були б із них орли!
Схилися ж над могилами солдатів,
Що у боях за тебе полягли.
Танкіст. Олесь Гончар
Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець – одне вугілля –
Біля танка свого лежить.
Руку підняв до неба.
Крик занімів на вустах.
Бо жити б йому ще треба
В незайманих десь містах,
Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст.
Бунтуючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.
І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!
Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь –
Напис на танку біліє:
«Жди – я вернусь!».
У свято перемоги. Лідія Компанієць
У свято Перемоги
Я рано-рано встала.
Малюночок весняний
Гарненько змалювала:
Вербички волохаті,
Високе небо ясне,
І сонечко у небі
Горить-горить, не гасне.
Піду я в крайню хату
До баби Якилини:
Ані дітей у неї,
Ані рідні-родини.
Вона стара і квола,
Журлива й сумовита:
В війну її синочка
Під Харковом убито.
За нашу Батьківщину
Наклав він головою…
Бабусю я розважу,
Погомоню з старою.
Віддам їй сонце, небо,
Вербички волохаті:
Нехай весна засяє
В її самотній хаті!