На вулиці випав перший сніг.
Зраділи санчата на четвертому поверсі висотного будинку, відв’язалися од балкона і стрибнули на сніг. І снігу повно, і гора гарна, а санчатам не катається.
Прибіг хлопчик. Побачив свої санчата на снігу. Зрадів. На гору витягнув. Спустився вниз — раз, вдруге… Покинув санчата. І хлопчикові не катається!
Прийшла група з дитсадка.
— О, санчата! Можна, ми з гори з’їдемо?
— Можна.
По одному разу спустилися — ще просяться!
Дивиться хлопчик, а до санчат — черга нескінченна.
— Та дайте ж і мені з’їхати! Це мої санчата…
— Ставай у чергу.
«У гурті мене дужче люблять!»—подумали санчата.
Коли дійшла хлопчикова черга, він так прудко сів на санчата, що хруснула одна дощечка і зламалася.
— Нічого, поправимо!— весело вигукнув хлопчик.
“По одному мене дужче жаліють!” — подумали санчата.
А коли їх, відремонтовані, з новенькою дощечкою, знову підв’язали до балкона, санчата гірко сказали:
— А самому бути — найгірше в світі!..