Казка про лінобіль. Ігор Калинець

Через гори, через доли, крізь міста, ліси і поле, по стежках і без стежок, в дощ, негоду і в погоду, оминаючи горби, і болото, і рови, йшов солдат собі додому: раз, два, три… раз, два, три… Йшов він третій день отак. Раз підвіз його літак, раз узяв на себе поїзд, а здебільше піхотою, не відчувши лиха-втоми, через гори і яри йшов солдат собі додому: раз, два, три… раз, два, три… Ніс дарунки: для батьків — пару півників-братів, гарних стрічок для сестричок і цукерків оберемок для маленького Яреми. Через гори і яри: раз, два, три… раз, два, три…

Так іде він… Раптом чує — щось у лісі репетує, стільки галасу і крику, аж волосся стало дибки. Та на те він і вояк — що для нього переляк? В ліс прямує він швиденько… що за диво? Рідна ненько! Щось очима засвітило… Та солдат крокує сміло. Де це тут оте страшило? Пузо-кузов — як гора, в пузо-кузові діра, на колесах не калоші, а самі колеса босі, ніс загнувся й капотить, радіатор аж хрипить, і махають руки-двері:

— Чуєш, ти, глуха тетеря? Порятуй мене з біди і до ладу приведи!

— Хто ти, хто? — спитав солдат.— Чом занедбаний отак? Чий ти родом і звідкіль?

— Я?.. Я звуся Лінобіль…

— Лінобіль? Це що за чудо?

— Так прозвали мене люди. Називають Лінобіль, бо в костях у мене біль. Раз промок я до керма, простудився дуже я. Весь метал мені ломило, і боліло всеньке тіло. В радіаторі булькоче — мабуть, ліків дуже хоче. У колесах ревматизм… Геть мене той біль загриз!

Аж тут раптом: — Кукуріку! Що ти мелеш, недоріко? Звешся справді Лінобіль, тільки винен тут не біль. Ти лінюх, ледащо ти,— кажуть півни-ки-брати.— Ти казав: нащо калоші на колесах — краще босо прочала-пати калюжі. От і став тепер недужий. Ти не мив свій радіатор ані в будень, ані в свято. Тож у ньому черв’яки, мухи, жаби, павуки загніздились і булькочуть… Фари також митись хочуть — їх від бруду засліпило. І в кабіні повно пилу. Кості стис не ревматизм — бур’яном ти весь заріс.

Лінобіль їм відповів: — Якби хтось мені поміг! Став би сам я все робити, все носити, все возити. Умивався б я як слід і не кашляв би, як дід. Дбав би я про вигляд гожий, щоб дивились перехожі і казали: «Ай-яй-яй! Що за красень — лише глянь!»

— Ех,— озвавсь солдат,— знаття б, чи якесь вийде пуття!.. Підніму тебе на ноги — гарне ж діло: допомога. Тільки, парубче, затям: все робити мусиш сам!

— Сам возити буду, сам! Сам я митись буду, сам! Бо тут жити мені встид…

— Добре, будеш Самоскид…

Ну й завзято працювали, Самоскида відмивали, Самоскид аж пихкотів — так одужати хотів. Сам почистив двері-боки, радіатор вмив нівроку, пузо-кузов полатав і колеса повзував, а тоді сигнал прочистив і почав співати пісню:

— Сам я їм, лице вмиваю,
сам вантажу, сам скидаю…

І поїхали тут всі: в пузо-кузов два півні-кукурікала засіли ще й синичку прихопили. А солдат сів за кермо… Аж двигтіла вся земля від їзди тієї їх… Ось і хата. На поріг вибіг Ярчик:

— Самоскиде, будеш ти у мене жити. Хочу, щоб у нас ти жив і зі мною щоб дружив!

Самоскид йому співає:

— Сам я їм, сам прибираю,
сам взуваюсь і вмиваюсь,
сам вантажу, сам скидаю…

— Я також уже великий: сам взуваю черевики, як бабуся мені скаже. І встаю, коли накаже. Вранці, як вона попросить, умиваю трохи носа. Коли мовить: «Треба їсти»,—їм цукерки і горішки…

— Фе! — промовив Самоскид.— І оце тобі не встид? Все бабуся, кажеш, хоче… Каверзуєш, мабуть, хлопче? Клич сюди свою бабусю — я із нею подружуся. Трудова моя сім’я — Самоскид моє ім’я!

— Я вже все, я все зумію! — Ярчик плаче, аж біліє.— Зуби чищу, замітаю. І бабусі помагаю. Прибираю все як слід. Я також, як Самоскид…

— Кукуріку!— заспівали щедро півники-брати.— Від сьогодні разом з нами підніматись будеш ти. Будеш сам усе робити: їсти Рексові носити, за собою прибирати, щоб порядок був у хаті. Помагатимеш бабусі…

— Так, так, так! — озвались гуси.— Ярчик гарний в нас хлопчина!

І солдат сказав:

— Машину залишаю для хлоп’яти, щоб учивсь хазяйнувати!