Щоби куля не стріляла татка, хлопчик Василько готовий на подвиг. Чудове оповідання для дітей і дорослих.
Малий партизан. Петро Панч
Уривок
Василько надів сорочечку й штанці з одною шлейкою, а кашкет із зіркою затиснув під пахи у її побіг на хутір. Шарко охоче гайнув за ним. Щойно Василько минув окоп, як на галявині побачив біляків. Вони поралися біля чогось такого залізного, що стояло на двох колесах, мало великий, як у ящірки, хвіст і довгу шию. Василько зацікавився. Він хоч і боявся білих солдатів, але, глянувши на Шарка, стиха почав підкрадатися ближче.
— Ти чого тут вештаєшся? — помітив його солдат.
— Татка шукаю,— відказав Василько.— А що це таке?
— Це, хлопче, гармата. Як стрельне, так аж на той берег річки дістане.
— А нащо туди стріляти?
— Там червоні.
Солдат засунув усередину щітку і почав нею рухати.
— І мама скло так з лампи чистить,— сказав Василі.ко.
— Точнісінько так,— серйозно відказав солдат. — А от як буде там пісок, так і гармату розірве, тільки бах-трах — і вже без носа гармата.
В цей час із кущів хтось вигукнув:
— Батарея, до бою! Ворог скупчує сили в селі за річкою!
До гармати підбігло ще кілька солдатів. Вони заклали кулі і по команді «вогонь!» смикнули за шнури. Блиснув огонь, і бабахнуло з такою силою, що аж у вухах заболіло.
Василько з переляку закричав і відбіг до кущів.
Солдати після стрільби відтулили в гарматі дірки, а самі одійшли в тінь.
Василько боязко наблизився до гармати й зазирнув у дірку. В ній виднілося на другому кінці блакитне небо й біленька хмарка.
Василько зайшов наперед і проговорив собі під ніс:
— Щоб не стріляли на татка, я її заткну, і куля не вилізе!
Солдати все ще ховалися в тінь. За великим щитом, що,як фартух, висів під гарматою, і зовсім не було видно Василька. Він знайшов велику грудку, трохи підстрибнув і поклав на край дірки. Від удару піскувата грудка розсипалася і посунулась всередину гармати. Василько знайшов другу таку грудку. Ця теж розсипалась усередині гармати.
Він хотів укинути ще й третю, але з кущів знову почулась команда:
— Батарея, до бою! Червоні наступають на переправу!
За річкою заторохкотіла стрілянина. На батареї зчинилася ще більша метушня, ніж першого разу. Василько, почуваючи, що він нашкодив, тепер уже не показувався солдатам на очі, а, як Шарко, висунув із кущів саму тільки голову.
— Гармата, вогонь! — сердито скомандував офіцер.
Солдат смикнув за шнур, блиснуло червоне полум’я, загула земля, і щось голосно захурчало в різні боки. Коли розвіявся дим, Василько побачив, що від гармати зосталася тільки половина. Всю передню частину аж до щита розірвало на маленькі шматки й розкидало не знати куди.
Тепер уже гармата непридатна була стріляти. Офіцер аж зблід, затупотів ногами і з кулаками кинувся до солдатів:
— Хто ж це наробив такого?
— Може, те хлоп’я? — сказав солдат.
— А де воно, це кляте хлоп’я?
Василько не став чекати, поки його розшукають, а тихенько вибрався з кущів, уліз у картоплиння й на животі поповз за садок. Збоку десь виліз Шарко й радо лизнув його в ніс.