— Здрастуй,— сказала вона своїм трохи кумедним голосом.
— Здрастуй,— відповів я розгублено і стояв, загородивши вхід.
— Ти хворієш, і я прийшла тебе провідати…
— Тебе Марина Сергіївна прислала? — запитав я невдоволено.
— Ні, я сама.
— Сама? — не міг я повірити.
— Сама, сама,— ще й головою захитала для переконливості. Дивна вона, ця Війві. І чого б ото раптом іти мене провідувать?
— То заходь…
Вона зайшла і почала відкривати портфель.
— Якщо ти збираєшся вчити зі мною уроки, то нічого не вийде,— сердито попередив я.
— Ні, я ось тобі яблук принесла,— і поклала переді мною двоє червонобоких яблук.
— Навіщо вони мені? Хіба я ніколи яблук не їв?
— Таких не їв… Це нам з Естонії бабуся прислала.
— З Естонії?
— Ага… З Сааремаа…
— Як ти сказала?
— З Сааремаа…
— А що це таке?
— Це великий острів у Балтійському морі… Ми там жили раніше.
— Жили? На острові?
— На острові. Що тут дивного?
— Серед моря жили?
— Серед моря…
— Ото, мабуть, добре жити серед моря, еге ж?
— Цікаво було… Я часто стояла на високій горі над морем і виглядала бабусю з плавання.
— Що? Бабусю? З плавання?! — я розсміявся і дививсь на Війві: і коли це їй приснилося?
— Так, бабусю з плавання.
— Куди ж і на чому могла плавати твоя бабуся?
— На кораблі плавала куди треба.
Я нічого не міг зрозуміти, а тому почав розпитувати спочатку:
— А чому твоїй бабусі треба плавати?
— Це її робота.
— Як — робота? Вона хто?
— Вона капітан.
— Хто?
— Капітан.
— Капітан? На кораблі?
— Так.
Ноги мої підкосилися, і я знесилено впав на диван.
Оце так! По-перше, я ніколи не чув, щоб жінки були капітанами, бо не жіноче то діло.
По-друге, чому ж тільки зараз я про це взнав — он уже скільки сидимо з Війві за одною партою!
— Бабуся — капітан? — ще раз перепитав я і смикнув себе за вухо, щоб перевірити, чи я не сплю.
— Нічого тут дивного,.— пояснювала Війві,— у нас в Естонії кілька жінок — капітани. Їх усі знають і всі ними пишаються… Про мою бабусю навіть кінофільм є.
Я розгублено мовчав, а Війві розповідала і розповідала. Виявляється, що в їхньому роду всі були моряками й капітанами, а бабуся Війві навіть виросла на кораблі…
— А як її звати? — запитав я.
— Мір’ям.
— Якось дивно.
— Це значить — Марія,— пояснила Війві.
— Тепер зрозуміло.
Потім Війві сказала, що нам треба зробити уроки, а я чомусь забув відмовитися. Коли ми вже написали арифметику, я згадав, що уроки мені робити не обов’язково, бо я — хворий. Але було пізно. Я хотів сказати їй, як здорово вона мене підманула: забила мені голову цими розповідями, а потім тихесенько — я й незчувся коли — підсунула зошити й книжки.
Думав, як би це їй сказати, щоб вона Це образилася, аж тут саме прийшли Мишко з Васьком. Я й не встиг те сказати.
Як вони здивувалися, коли побачили Війві!
— О! — сказав Мишко.
— Ого, новина! — сказав Васько.
— У Війві бабуся — капітан,— сказав я їм замість пояснення. Обидва подивилися на мене так, наче я звалився аж із двадцятого поверху.
— Справді, капітан,— знову сказав я.— У них в Естонії жінки бувають капітанами.
Тепер вони подивилися на Війві так, начебто не бабуся її, а вона сама була капітаном.
Війві розповіла знову про острів Сааремаа, на якому вони раніше жили, і про те, що в їхньому селищі дуже багато капітанів і моряків.
Потім ми знайшли Сааремаа на карті. Він лежить посеред моря, оточений іншими маленькими острівцями. Мені він видався чимось схожим на черепаху, що заповзла з суші у воду. Два півострови по боках — наче лапи, якими черепаха прогрібає воду, щоб рухатися вперед.
Я сказав хлопцям і Війві про те, і вони погодилися зі мною.
Ми ще трохи поговорили про острів, а потім Війві розповіла нам, що хоче стати лікарем. Її мама дуже хвора, і Війві вирішила, що вивчиться на лікаря, а тоді й вилікує маму. Вона така серйозна, ця Війві! Я й не уявляв раніше, що бувають такі серйозні дівчатка. Я думав, що їм тільки дурниці в голові.
Мишко й Васько заговорили про наш пліт.
— Який пліт? — запитала Війві.
Вони перелякано дивилися на мене: вибовкали таємницю!
А я не знав, що мені сказати, бо не хотів, щоб Війві зрозуміла, що в нас є від неї таємниця. І чого б воно так?
— Який пліт? — знову перепитала вона.
— Та…— махнув я рукою і задумався.
Звичайно, дівчиськові наші справи ні до чого. Це — правильно. Але ж Війві, по-перше, розказала нам свою таємницю. По-друге, вона зовсім не така, як інші дівчата з нашого класу… Я чомусь повірив, що Війві вміє зберігати таємниці.
— Знаєте що,— сказав я хлопцям,— давайте розкажемо Війві про наш план,— і навіть сам собі здивувався — наче мене хтось за язик смикнув.
Вони здивувалися, а я вже не міг спинитися:
— Війві нікому про те не скаже… Правда ж, Війві?
Вона подумала і кивнула головою, а я говорив далі:
— Може, Війві нам і допомагатиме… Вчотирьох буде набагато цікавіше…
Мишко й Васько дивилися на мене як на зрадника.
— Чого ви, хлопці? — запитав я розгублено.
— Ти… ти… ти — язиката Хвеська,— різко сказав Мишко, й густе ластовиння аж застрибало в нього на обличчі.
Васько нічого не сказав, тільки носом шморгнув і став шукати свою шапку.
— Чого ви, хлопці? — запитав знову я, коли вони вже були в дверях.
— Сам знаєш чого! — різко вигукнув Мишко.— Базікало ти! Базікало нещасне! Хто тебе просив?!
Вони гримнули дверима, а я безсило опустився на стілець і подивився на Війві.
— Це я винна,— тихо сказала вона і потупила очі, мов на уроці, коли я чекав од неї підказки.
Звичайно ж, вона винна, спершу подумав я, але потім засумнівався: не вона ж розказала про пліт, а я. Значить, я винен.
— Подумаєш,— сказав я.— Вони мені давно набридли! З ними так нудно! Я їх не гукав — самі прийшли!..
Війві дивилася на мене так, ніби оце вперше бачила. І я не знав, чому вона так дивилася.
— Вони ще прибіжать до мене! Ще бігатимуть за мною! А я не захочу з ними й балакати!
— Не можна так казати про своїх друзів,— промовила Війві і ще нижче опустила очі.
— Можна! Можна! — вигукнув я роздратовано.— Цей рудий Мишко вже давно носа дере! Задавака нещасний.
Вона встала, позбирала книжки й зошити, поскладала їх у портфель. Потім одягла пальто й сказала, не дивлячись на мене:
— Своїх друзів завжди треба поважати. Їм можна робити зауваження, але говорити про них погано не можна.
Я не встиг їй нічого відповісти, бо вона була вже за дверима.
Отаке несподівано для мене з нами сталося.
…Увечері батько, як завжди, запитав:
— То що там у нас нового?
— Нічого,— відказав я.
— А чому це ти такий, наче у воду опущений?
— Та!..— махнув я рукою.
— Що — “та”? — відклав він газету й поправив окуляри. Це значило, що він дуже зацікавився і розпитуватиме доти, доки не почує все докладно.
— Та, з хлопцями посварився…
— Чому?
— Я розказав Війві нашу таємницю, а вони розсердилися на мене.
Батько задумався, а я сказав:
— Не дуже вони мені потрібні… Мені без них краще!
— А як же ти житимеш без друзів? — запитав батько й дуже уважно подивився на мене.
— Та, без друзів!.. Я нових собі знайду!
— А що, хіба друзі на дорозі валяються, що ти їх так одразу й знайдеш?
— На дорозі чи не на дорозі, а таких повно кругом.
— Оце так! — чомусь здивувався батько.— А ти подумай, може, щось зробив неправильно…
— Ніколи мені думати… Хай вони думають!
— Я б на твоєму місці подумав,— сказав він і подивився на мене так, як дивилася Війві.
До чого ж погано, що він мене не розуміє.
— Ти пообіцяй мені, що добре подумаєш над своєю поведінкою. Добре?
— Добре,— відповідаю знехотя.
Але про що мені думати?
А Війві теж добра: через неї все вийшло так… І ще й зауваження мені робить.
Ще два дні я сидів удома й досхочу дивився телевізор. Про Мишка й Васька навіть і не згадував. Шкода тільки, що більше Війві не приходила провідати.
Потім лікар виписав мене.
Я ішов до школи й думав: цікаво, чи підійдуть до мене Мишко й Васько першими?
Побачив їх у коридорі — не підійшли.
Я сів за парту й побачив, що до класу зайшла Війві.
Я чомусь дуже зрадів, але вона пройшла повз мене, тільки тихо промовила: “Здрастуй”. І сіла за партою позаду.
Коли почався урок, Марина Сергіївна побачила порожнє місце біля мене і запитала Війві:
— Салурі, а ти чому не за своєю партою?
Війві встала і почала просити:
— Марино Сергіївно, можна я сидітиму тут?
Вчителька чомусь подивилася на мене й докірливо похитала головою.
І чого вони всі наче змовилися проти мене? Знайшли винного!
Тепер я сиджу на уроках сам. Мишко й Васько не підходять до мене.
І Війві зі мною не говорить.
І батько зі мною не говорить.
І батько каже, нібито я щось неправильно зробив.
А що я неправильно зробив?
Може, ви мені скажете?
Так, щоб я зрозумів…