Було це дуже давно. Мешкав в одному лісі їжачок. І був не схожий на їжачків, бо не мав колючок. А називався їжачком тому, що був легкою здобиччю – тобто їжею – для лисиць і вовків.
Та одного разу сталася дивна пригода. Якось їжачок знайшов велику галявину суниць і став зривати достиглі ягоди. Раптом він побачив лисячу нору. Малий скоріше поспішив до молодих ялинок, щоб сховатися. Але лисиця вже відчула запах здобичі. Вона схопилася й почала шукати їжачка.
А їжачок вже добіг до ялинки, міцно обхопив її лапками й заплакав.
Почула ялинка й питає:
– Чого ти плачеш,їжачок?
– Мене ось-ось наздожене лисиця й з’їсть, – сказав їжак і ще сильніше заридав.
– Заспокойся, зараз я тебе заховаю!
Деревинка струсила на звірятко купу пахучих голочок. Аж тут з’явилася лисиця. Повела носом, та нічого не відчувши, побігла далі.
Їжачок трішки зачекав і став обтрушуватися. Та голки врослися в ніжну шкіру звірятка. Бідолашний знову заплакав.
А лисиця вже повернулася. Вона почула плач і кинулася до малого. Злякавшись, їжачок згорнувся клубочком. Хотіла руда його схопити-колеться. Вдарила лапою – боляче. Так і побігла додому голодною.
А їжачки відтоді мають чудові колючі кожушки.