Примчав Миколка до школи, не спізнився — саме перед дзвоником. Та чергова, дівчисько з червоною пов’язкою, біля дверей перейняла його. Ще й зауважила суворим голосом.
— Поглянь-но, якого бруду наніс. Чом ноги не витер?
Глянув Миколка — справді, сліди на підлозі. Надворі сніг з дощем. Онде які чорні сліди…
Притулив Миколка руку до грудей. І так вже ввічливо мовив:
— Візьми, будь ласка, ганчірку та витри підлогу. Ти своє чергування мусиш нести відмінно, чи не так? А мені треба до класу поспішати. А то спізнюся!
Обурена чергова тільки зойкнула, та Миколка вже біг сходами. Кваплячись, він так штурхонув якогось малюка, що той аж упав.
— Ти чого штурхаєшся? — зарепетував малий, розмазуючи сльози.
— Пробач, будь ласка! — стенув плечима Микола й махнув іще на три сходинки вгору. І знову штовхнув, уже іншого учня.
— Тобі що—місця мало?—спитав хлоп’як, потираючи забите об ґратки поручнів коліно.
— А ти не плутайся під ногами, коли бачиш, що я йду! — кинув Миколка. І додав, навіть трохи вклонившись: — Пробач!
До класу він забіг найперший. Смикнув за кіски Оксанку, яка саме відчиняла двері. Проте не забув сказати лагідним голосом:
— Спасибі, що пропустила. Бо мені ще треба вірш повторити.
Але Оксанка відказала сердито:
— Який ти невихований, Миколко.
— Дурниці! — відповів той. — Хіба я не кажу «дякую», «будь ласка», «пробач». А ти — «невихований, невихований». Ти, Оксанко, щось наплутала.
Та вперта Оксанка чомусь стояла на своєму.
Поділіться з друзями:
