Здолавши втому пройдених доріг,
Він в парку зупинився на узвишші,
Немов ступив на батьківський поріг,
Аби у бронзі продзвеніли вірші:
«За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились…»
В дорозі зняв потертий свій сюртук
Й на руку взяв, щоб не хилитись долі.
Сюртук із бронзи заважкий для рук,
Як заважка самотність у неволі.
Я порох бачу на його руці,
Все запорошене – обличчя, плечі, ноги…
Де облягли його пилинки ці,
В яких краях пройшли які дороги?
Можливо, їх в пустелі розкружляв
Спекотний вітер, мов капрал-мучитель,
Де в засланні, нескорений, страждав
Поет, художник і мислитель?
Можливо, ви, пилинки, з тих доріг,
Де вихори гуляють в дикім краї,
А може, ви звідтіль, де сіна стіг
Над кручею Дніпра в промінні сяє?
Чи ви із Моринців, із рідного села,
Де горе обпікало душу й тіло,
Чи ви з гори, що в вічність відпливла,
Пилинки легкокрилі, прилетіли,
Щоб віддано торкнутися на мент
Його взуття, одежі і волосся?
Та ви, пилинки, розлетіться вщент
Чи падайте в траву, як ранні роси,
Бо ні пилинці впасти не дано
В його сіяння. Ні в одежі борозни.
А ні – себе зречусь і все одно
Я вичищу його костюм із бронзи.
Дора Хайкіна («Кобзарева зоря» с. 228-229).
Матеріалом поділився Володимир Портянко – заслужений працівник культури України.
Поділіться з друзями:
