Збірка віршованих оповідань від Наталі Забіли для ваших діток.
«Ясоччина книжка» — це цикл віршованих оповідань Наталі Забіли, який був виданий окремою книгою у 1934 році. Це одна з найкращих дитячих книг письменниці. Цикл віршів-оповідань «Ясоччина книжка» багато із літературознавців характеризують як одну із вершин української дитячої літератури.
Невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповідань (сім із них ви можете проитати у нас на сайті), об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до завершального «Ведмедикова хатка» минає рівно рік — від зими до зими.
Яся — відважна, допитлива, кмітлива і винахідлива, розумна дівчинка. Їй все цікаво, вона все прагне пізнати. Всі ці риси дівчинки Ясі яскраво виражені у її вчинках. Письменниця Наталя Забіла не наголошує на них словами, а показує у зіткненні маленької героїні з самим життям. Поетеса всебічно розкриває динаміку змін і зростання маленької Ясочки.
Ясоччин садок
За вікном сьогодні вітер,
вітер — аж в кімнаті чути, як гуде.
В дитсадок давно пішли всі діти,
а маленька Ясочка не йде.
Наша Яся нині трохи хвора,
все кахика й носик витира.
Застудилась, мабуть, Яся вчора,
як ліпила бабу дітвора.
На роботу вже поїхав тато,
мама вийшла — й довго щось не чуть…
Може, Яся буде сумувати?
Може, слізки рясно потечуть?
Ні! Ясюня не така вдалася! —
в неї досить іграшок, ляльок.
У своїй кімнаті наша Яся
улаштує власний дитсадок.
Діти будуть — лялька, та ведмедик,
та конячка сіра без сідла,
і собачка Бум, така кумедна,
що угору вухо підвела.
Ще Ясюня посадила й кішку.
А вона стрибнула у куток!..
— Ну й сиди собі сама під ліжком,
не візьму тебе у дитсадок!
От усі в кутку біля канапи посідали.
— Тихо, не шуміть! А чому в ведмедя чорні лапи?
Мабуть, вранці їх забув помить?
Зараз я будинок вам збудую і
з великих татових книжок і
обідом добрим нагодую —
дам цукерки вам і пиріжок…
А тоді візьму цікаву книжку,
покажу своє знайоме «о»!
Яся певна, що ведмедик Мишка
хоче знати літери давно.
Потім Яся хусточку розстеле
на вовнянім теплім килимку.
— Ну, лягайте, діточки, в постелю!
Так і ми спимо у дитсадку!
У куточку сплять слухняні діти:
і ведмедик з лялькою, і кінь.
За віконцем виє вітер, вітер,
а в кімнаті тиша і теплінь.
От і мама двері відчинила
і на руки Ясю підійма.
— Ой, яка ж у мене доня мила,
що так добре грається сама!
Ластівки
Пригріва весняне сонце.
В рівчаках біжать струмки.
Метушаться за віконцем
клопітливі ластівки.
Вже останній сніг розтанув.
Тепло. Весело. Весна!..
Яся встане вранці-рано
та відразу — до вікна:
— Чом це, мамо, пташенята
до вікна летять щомить?
Це вони до мене в хату,
мабуть, хочуть залетіть?
Відчини віконце, мамо,
хай вони сюди летять!
Я дивитимусь, руками
я не буду їх займать!
Підлетіли. Відлетіли.
Тільки крильця — блим та блим!
— Це вони будують вміло
для своїм маляток дім.
Все працюють безупинно,
не марнують, бачиш, час.
Грудочки м’якої глини
в дзьобах носять раз у раз.
Скоро буде тут гніздечко,
добре зліплене з землі.
В нім лежатимуть яєчка
у м’якесенькім кублі.
Потім будуть пташенята,
ненажери — просто страх!
Цілий день їм батько й мати
все носитимуть комах.
Підростуть в маляток крила,
мати їх навчить літать,—
так, як мама Ясю вчила
в книжці літери читать.
А тоді настане осінь.
Стане зразу холодніш.
Вранці ляжуть білі роси
на травичку, на спориш…
— Взимку ж, мамо, пташенятам
буде холодно в гнізді!
Правда, ти до мене в хату
всіх їх пустиш отоді?
— В теплий край тоді, далеко
полетять усі пташки:
журавлі, качки, лелеки
і маленькі ластівки.
А як буде знов надворі
тепло, весело, весна —
прилетять пташки з-за моря
знов до нашого вікна!
І в Ясочки є грядка!
Ранком сонце лине просто в хату,
промені лягають на поріг.
Вийшла Яся у садок гуляти,
де ще так недавно танув сніг.
А тепер — росте на гіллі листя,
горобці веселі цвірінчать,
і нової травки гострі списи
з-під трави торішньої стирчать.
Край паркану — що це роблять діти?
Скільки сміху, галасу й турбот!
Підійшла Ясюня подивитись:
— Це ж вони тут скопують город!
Сміх і галас:
— В мене будуть дині!
— В мене морква!
— В мене буряки!
А в того — гарбуз з смачним насінням,
і в’юнкий горох, і огірки…
А Ясюня ще така маленька, н
аймолодша між усіх діток:
чорні очка, личко рожевеньке
і кругленька вся, як огірок.
Тягне Яся і собі лопатку,—
ой, яка ж велика та важка!
— Буде в мене теж маленька грядка,
як у всіх дітей із дитсадка!
І скопала грядку наша Яся,
не відстала від усіх діток,
їй, щоправда, допоміг Михасик,
та Роман, та Лесь, та Ігорьок…
Ну, мала, яке ж тобі насіння?
А мала й не знає: що саджать?
Посадити б їй солодкі дині,
що під сонцем, як свинки, лежать?
Чи червону моркву? Чи салату?
Чи смачні зелені огірки?
Чи капусту — потім шаткувати?
Чи горошок, щоб зривать стручки?..
Узяла Ясюня по зернятку
й буряків, і моркви, й те, і те…
Ой, і буде ж у Ясюні грядка,
мабуть, краща,ніж у всіх дітей!
Йде робота радісна і спора,
веселіша за найкращу гру.
А весняне сонце лізе вгору,
і пече, й цілує дітвору.
Ясочка на річці
Блись та блись на сонці наша річка,
повилась крізь луки запашні.
А яка ж тепленька в ній водичка!
І пісок м’яке-сенький на дні.
Поспішає радісно малеча,
цвірінчить на березі щодня.
Вітерець цілує щічки й плечі
і біжить по хвилях навмання.
Поскидали трусики і плаття,
пострибали в воду малюки.
Ой, і любо ж, весело
плескатись у струмочках тихої ріки!
Тут і наша Ясочка голенька.
А навколо — рибок табунці!
Хоче рибку захопити в жменьку,
та ніяк не вдержить у руці…
Всі забули про Юрка малого —
він сидить один на бережку.
Бачить — що це дивиться на нього
крізь рясну зелену осоку?..
Та страшне, зелене… й просто суне…
Та от-от на хлопчика плигне!
Як гукне Юрасик до Ясюні:
— Ясю, Ясю! Глянь, яке страшне!
А Ясюня звіра не злякалась, замахнулась:
— Геть, зелений звір!
Подивилась жаба. Здивувалась.
Та й плигнула в воду під кушир.
* * *
Якби ви прийшли сюди, до Ясі,
в наш зелений сонячний садок,—
ціла зграйка зразу б тут зійшлася
сміхотливих радісних діток.
І, напевне, ви почули б миттю
про Ясюню, жваву та метку,
як вона прогнала те страхіття,
що дітей ляка на бережку.
Олівець-малювець
Взяла Яся олівець, олівець-малювець.
Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:
— Треба тут намалювати отаку здорову хату!
Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!
Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка.
Ручки. Ніжки. Ротик. Носик.
Голова. І волосся — як трава!
Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні…
А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.
У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички.
Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.
Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато:
Все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.
А під кожним під дубочком два грибочки,
три грибочки, ось чотири, ось і п’ять… Вже нема де малювать!
Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим…
Ось і блискавка!
І грім!
І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки,
на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку, н
а волоссячко, на кошик,
ллється дощик, дощик, дощик,
ллється швидко, швидко, швидко!
І нічого вже не видко!
— Що ж ти, Ясю, наробила?
Зачорнила весь папір.
І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!..
Яся каже.
— Ай-ай-я! Яся каже.
— Це не я! Це такий вже олівець,
олівець-малювець!
По горіхи
Шерехате і ворсисте, та розлоге, та густе
зап’яло ліщину листя, мов убрання золоте.
А під листям тихо-тихо на тоненьких гілочках
причаїлися горіхи у зелених кожушках.
Ой, горіхи! Не сховатись, хоронись не хоронись,
як наскочим ми, малята, в мовчазний осінній ліс!
Затремтить ліщина сміхом, різнобарвно зацвіте…
Не сховаються горіхи попід листя золоте!
— Ой, поглянь, які хороші!
Та усе по два, по три!
Лесь — у шапку…
Майя — в кошик…
От привілля дітворі!
Юра тягне повну торбу,
Тася в пелену збира…
Сонце тихо суне вгору.
Вже й обідати пора!
От малеча вся зійшлася, повні кошики в руках.
Тільки де ж це наша Яся, метушлива та метка?
Заховавшися під гілку, у густім чагарнику,
Яся дивиться на білку, що мелькає на дубку.
Яся стиха ледве диха; ворухнутися — біда!..
А звірок гризе горіхи, ще й шкарлупку викида.
Стриб на гілку, вигне спинку, розкошлатить довгий хвіст,
та з ліщинки — на ліщинку, та з-під листячка — під лист!
І така ж мала та спритна, та забавна, та прудка!..
Час минає непомітно — все б дивилась на звірка!
Тільки чути — кличуть Ясю. Підвелася — білка стриб!
Вмить метнулась, подалася в лісовий зелений глиб.
А до Ясі діти з сміхом:
— Що ж ти, Ясочко, сама?
Ну, а де ж твої горіхи? А горіхів і нема!..
— Ах ти ж, білко — сіра спинко! Що ж ти Ясю підвела?
Через тебе цю торбинку я порожню принесла!
Та не журиться маленька, бо у неї друзі є:
кожен з них горіхів жменьку нашій Ясочці дає!
Ведмедикова хатка
Пухнастий та білесенький засипав все сніжок.
Біжить малеча весело в засніжений садок.
З лопатами, з санчатами працює дітвора.
— Збудуєм з снігу хату ми посеред двора!
Качають сніг, втрамбовують,— робота аж кипить.
Ось хатка вже й збудована.
— А хто в ній буде жить?
Малесенькими ніжками вгрузаючи в сніжку,
іде-бреде доріжкою Ясюня по садку.
А на руках у Ясочки найкраща із цяцьок —
ведмедик волохатенький, закутаний в платок.
— Диви, який будиночок! Як чисто й гарно тут!
В таких хатках на півночі і люди теж живуть.
На півночі ведмеді є в печерах із крижин…
З тюленями кумедними вітаються моржі…
— Як гарно тут, ведмедику, у хатці сніговій!
Залазь мерщій всередину, сиди собі й радій!
В хатиночці білесенькій сидить малий ведмідь.
Малеча радо й весело навколо гомонить.
Набігались, награлися. Ну, годі вже гулять!
Прийшла додому Ясочка. Лягає Яся спать,— і раптом в плач:
— Ой, лишенько! Ну, що робить тепер?!
Забула в хатці Мишку я, і, мабуть, він замерз!
Не плач, не бійся, Ясочко: у хутрі Мишка твій!
Нічого з ним не трапиться в хатинці сніговій!
Синіє ніч доріжкою, з віконних оболон.
Дрімає Яся в ліжкові, і сниться Ясі сон.
…Ідуть моржі з тюленями по синьому льоду.
З північними оленями ведмеді білі йдуть.
Несуть дарунки й ласощі ведмедику вони…
Ой, сняться, сняться Ясочці такі солодкі сни!
Синіє ніч морозяна з віконних оболон.
Нічим не потривожена в кімнаті тиша й сон.
Уранці встане Ясочка та й вибіжить на сніг:
— А може, Мишка ласощів для мене приберіг?!
Поділіться з друзями:
