Пішли ми якось у гості. До Генки. Він нам двері вичиняє з відром у руці. І в коридорі підлога мокра.
– Ой, – ми кажемо, – в тебе так чисто! А де ваш килимок, щоб ноги витирати?
А він:
– Знаєте, хлопці, я оце щойно в квартирі прибрав, бачите, навіть підлогу помив. У мене зараз просто стерильна чистота.
– Так що ж нам зайти не можна? – я питаю.
– Зайти можна, – він у відповідь, – але я килимок поправ, і мені, е-е-е, не хотілося б, е-е-е, щоб ви його зразу забруднили.
– Ну, то почепи його над ліжком. – Митько каже, – і милуйся. Ходім, Сергію.
– Та що ви, хлопці, що ви! Витирати ноги можна, але я хотів, щоб мама з роботи прийшла, подивилась, як усе чисто в мене, навіть килимок, і пораділа, а потім ви уже витирайте ноги скільки завгодно. Хоч цілий день витирайте – мені не школа.
Митько питає:
– Що ж нам отак під дверима стояти, поки твоя мама прийде?
– А ви краще ноги он об отой килимок витріть. Він же сухий.
Ми підійшли до сусідського килимка й стали витирати ноги, щоб Генчина мама пораділа, який у неї син, але в цей час сусідські двері відчинилися, й ми побачили дядечка – в окулярах і високого.
– Ви до мене? – спитав дядечко.
– До… До вас, – збрехав Митько й озирнувсь на Генку.
– Прошу, заходьте! – посміхнувся дядечко, але ми так і стояли на тому килимку, думаючи, що ж нам сказати (чи, може, краще втекти?) – і весь час при цьому човгали ногами.
– Заходьте! – повторив дядечко, і ми зайшли.
– Ну, чим можу… – почав було він, але Митько його швидко перебив.
– А у вас металобрухту нема?! – закричав він.
– Нема, – здивувавсь од такого крику дядечко.
– А макулатури?! – ще голосніше закричав Митько.
Я зрозумів, що то він кричить од розгубленості, але ж дядечко цього не знав. Він трохи одійшов і сказав:
– Та ти, хлопчику, не горлай! Я не глухий! – Потім глянув на нас крізь окуляри і додав: – А макулатуру можете забирати, – і повів нас на кухню.
Там він заліз на табуретку й став діставати з антресолей цілі стоси якихось журналів, списаних аркушів паперу.
– О, як чудово! О, як чудово! – понуро повторював Митько. – Ми принесемо більше за всіх!
Насправді ж ніякої макулатури нам не треба було. Бо в школі ми її збирали минулого тижня, і тоді нам ніде у квартирах багато не давали. А тепер, коли ми просто не знали, що з нею робити, дядечко викладав усе більше й більше, і приказував:
– Добре, що ви нагодились. А то накопичилося за кілька років, ніяк не зберуся викинути.
– О, як чудово! – дедалі сумовитіше повторював Митько. Зрештою я не витримав.
– Знаєте, ми стільки за один раз не донесемо.
– Ох, і то правда, – засміявся дядечко. – Щось я захопився. Ну нічого, прийдете ще.
Ми вийшли за двері й звернули до Генки, але дядечко гукнув:
– Куди ви? Ліфт он там!..
Ми вдали, що йдемо до ліфта, почекали, доки дядечко зачинить двері, і навшпиньках, тримаючи перед собою по здоровенному оберемку, прокралися до Генчиних дверей.
– Дзвони! – сказав я Митькові.
– Краще ти!
– Як же я подзвоню, коли в мене руки зайняті?
– А в мене, по-твоему, вільні?
Ми постояли деякий час під дверима. Можна було постукати ногами, але ми боялися, що вийде дядечко, а покласти папір на підлогу просто не здогадалися. Я спробував подзвонити головою, звівшись навшпиньки, але тільки вдаривсь об одвірок. Тоді я спитав у Митька:
– Що ж, ми довго так будемо стояти? Ходімо краще.
– Давай хоч мотузку в нього попросимо, – відповів він. А потім додав: – Поклади свій папір на мій і подзвони.
– А ти втримаєш?
– Постараюсь!
Я поклав свій оберемок на Митьків, – він аж похитнувсь, – і подзвонив.
Клацнув замок, і тут я побачив, що Митько притулив отой здоровенний стос до дверей, щоб легше тримати.
– Зараз я тобі поможу, – сказав я, але в ту ж мить двері відчинились і мій друг разом із усією горою макулатури повалився на Генку.
Почувся одчайдушний крик, я аж заплющив очі. А коли розплющив – на вже висохлій підлозі в купі журналів і всякого паперу лежали Генка Й Митько.
– Ви що, збожеволіли! – став кричати Генка. – Що ви мені з квартири зробили! Я старався цілий день, прибирав! А ви! Що мені тепер мама скаже?
Тут він замовк і глянув кудись через моє плече. Я теж озирнувсь. У дверях стояла Генчина мама і оторопіло дивилась на підлогу, завалену паперами, які сусідній дядечко накопичував кілька років. Добре, що ми не все забрали, а то купа була б куди більшою…
– Це не я, мамо! – заскиглив Генка. – А вони. Я все прибрав.
– Атож, – сказати тоді ми з Митьком. – Генка все прибрав, слово честі.
І ми навперебій стали розповідати, як прийшли до Генки і яка в нього була стерильна чистота, що він навіть пускати не хотів і відправив витирати ноги до сусідського дядечка, щоб вона, тобто мама, пораділа… І як дядечко дав нам стільки макулатури, що ми тепер просто не знаємо, шо з цією макулатурою робити, бо в школі її зараз не приймуть – адже збір макулатури був минулого тижня…
Але не встигли ми розповісти все до кінця, як Генчина мама стала сміятись, і що далі ми розповідали, то дужче вона сміялась.
– Ох!.. Ноги витирати!.. До Петра Миколайовича (це, виявляється, дядечка так звати). Щоб килимок!.. Не забруднити!..
А потім, коли вже вдосталь насміялась, дістала якусь газету і говорить:
– Ось тут адреса приймального пункту. Збирайте свій папір і здавайте його – Генка вам допоможе. А за це вам датуть хорошу книжку.
Ми хутко зібрали все у два стоси, перев’язали кожен мотузкою і поїхати трамваєм за тією адресою. Там ми здали макулатуру, а натомість одержали талончики, і ще нам сказали, в який книжковий магазин ці талончики треба одвезти.
Ми сіли в тролейбус, приїхали в магазин, і нам видали казки Андерсена в двох томах.
– Пхе, казки, – сказав Генка. – А у вас про шпигунів не видають?
Йому відповіли, шо про шпигунів не видають, і ми поїхали назад. У тролейбусі Генка почав читати першу книжку, і вона йому дуже сподобалась.
– Дайте мені почитати, – попросив він, – а ви поки другу будете! А потім обміняємось.
– Так це ж не про шпигунів, – сказав Митько.
– Нічого, вона теж цікава.
– Нехай почитає, – сказав я. – Адже якби не Генка, то в нас жодної не було б.
Ми дали Генці одну книжку, а потім поїхали до мене й весь вечір читали казки Андерсена, і вони нам теж дуже сподобались, хоч деякі з них ми вже знали. Але все одно ми і їх поперечитували також.
– Треба й дядечкові дати прочитати, Петрові Миколайовичу, адже це його макулатура.
– Правильно! От обміняємося з Генкою, а тоді одразу обидві йому занесемо.
Тож тепер ми зовсім не шкодуємо, що все в нас так вийшло.
Поділіться з друзями:
