Ворони і сови. Іван Франко. Частина 9
Якби я був на твоїм місці, вельможний царю,— мовив Каркайло зворушеним голосом, — то отсей пан Пугукало був би у мене найстаршим міністром. Він справді великий патріот і розумний муж, він щиро дбає про твоє добро. Та, на жаль, дечого він не знає, що повинен би знати. Я йому з того не роблю закиду, бо ж се звісна річ, що батьківське добро забувається. Але коли він тут порушив питання, чому я такий прихильний до сов’ячого роду, то мушу оповісти сю історію. Давно се було, буде тому з п’ятдесят літ. Я вже тоді був міністром у мойого царя, а батько отсього пана Пугукала був ще молодим парубком. Отже, трафилося раз так, що він, літаючи кудись далеко за поживою, заблудив, запізнився і не міг трафити до свойого замку. Ранок наскочив, бідолаха мусив заночувати в нашім лісі. Скоро тілько його побачили ворони, зараз кинулися з великим вереском і хотіли його вбити. Почувши сей вереск, я прилетів на місце і питаю, що тут за стиск і товкітня?
— Сова! Сова! — закричали ворони. — Ади, онде Сова сидить! Треба її вбити.
Бідний Пугукало сидів на гілляці мов купка нещастя. Ворони купами нападали на нього, били його дзьобами, дряпали пазурами, рвали на ньому пір’я. Даремно він боронився — ворогів було багато, вони оглушували його своїм криком. Жаль мені зробилося бідного парубка.
Я крикнув до своїх:
— Стійте! Хіба не бачите, що се не Сова?
— Не Сова? — здивувалися ворони. — А що ж таке?
— Пугукало.
— От тобі й на! А Пугукало хіба не Сова?
— Ні, не Сова, а Пугукало.
— А-а-а!
Я забив воронам клина в голову.
— Так що ж нам робити?
— Дайте йому спокій! — мовив я.
— Га, коли ти кажеш…
— Так, так! І наказую в імені царя.
Почувши се, ворони розлетілися, а я взяв бідного Пугукала з собою до гнізда, захистив його аж до ночі і таким способом урятував його від смерті. Він поклявся мені віддячити се і додержав слова. В війні, яка вибухла між нами а вами, він усе оминав моє гніздо і ніколи не позволяв робити мені кривди. А раз, коли я, запізнившися на царській раді, пізнім вечором вертав додому і попався вже в пазури одній Сові, він кинувся і вирятував мене з неминучої погибелі. Отоді-то й я поклявся бути до смерті вдячним не тілько йому, але й цілому сов’ячому родові. Отся присяга змушувала мене завсіди промовляти на царській раді против війни з вами. Вона змушує мене тепер, коли мій цар прогнав мене, служити вам усею вірою і правдою. От тим-то, вислухавши всіх тих рад, які виголошувано тут, я найбільше врадувався, почувши слова шановного Пугукала. Справді, убийте мене ось тут на місці. Се буде найліпше для мене. Бачте, мене також болить серце за моїм родом. Я є також воронячий патріот і волю десять разів згинути, ніж би мав провадити вас напротив моїх братів.
Усі міністри були дуже зворушені сею промовою, і самому цареві мало сльози не стали в очах. Він обернувся до свойого найстаршого міністра і запитав його:
— Ну, а ти що скажеш?
— Я думаю, милостивий царю, що вбивати сього чесного старця нам зовсім не подоба. Так само не подоба нам робити з нього шпіона і змушувати, щоби провадив нас против своїх. Приймім його з повагою, пригорнімо до себе так щиро, як на се заслугує; слухаймо його мудрих рад, але, розуміється, маймо все свій розум.
— І я так думаю, — мовив цар Пулоокий.
З радісними криками повели сови Каркайла до свойого замку. А коли стали при вході, Каркайло заслонив свої очі правим крилом, зупинився і промовив до царя:
— Вельможний царю! Не годиться мені вступати в твої високі палати!
— А то чому? — зачудуваний, запитав цар.
— Сядь ось тут, я скажу тобі.
Цар і всі міністри посідали при вході печери, а Каркайло сів перед царем.
— Ну говори! — мовив цар.
Поділіться з друзями:
