Я Шевченко.
Я вмер.
Я лежу на порозі майстерні,
І у мене в очах застигають блакитні вогні.
Я замовкнув сьогодні навік –
Академік із черні, –
І уперше в житті
Стало дуже спокійно мені.
Не заб»є мене цар,
На фельдфебеля рисами схожий.
Не скарає фельдфебель,
Подібний лицем на царів.
В каземати, у карцер
Ніхто заточити не зможе,
У реєстрах солдатських
Закреслять ім»я писарі.
В потаємних архівах
Убік відкладуть мою справу,
І мене відспівають
Серйозні кудлаті попи.
На могилі моїй
Проростуть ще не бачені трави
Та предивні квітки,
Де нектар солоніший ропи.
Я – поет.
Я – Шевченко.
Є пісня у серці моєму,
Несподівана пісня,
Що ляже у інші серця,
Що на гімни обернеться,
Стане рядками в поеми,
Що ніколи не згине,
Ніколи не дійде кінця.
…Перевтілення душ,
Перевтілення віршів та духу.
Атрибути поетики,
Вічна реальність її.
Пісня стіни зламає,
Здолає катівень задуху
І воскресне –
Як воїн, що зраненим йде у бої.
Я не хочу лежати
Картинно
В віночку із терній,
Щоб зітхали:
«Які в геніальних трагічні кінці!»
Я – Шевченко.
Я вмер.
Я лежу на порозі майстерні.
До мольбертів обличчям,
Із пензлем у правій руці.
-? Розкажіть мені,
– як це відбулося…
Я давно уже сплю
на високій Чернечій горі.
Вже, прорісши крізь землю,
Є травою моє волосся,
І з легенів моїх
Наддніпрянські шугають вітри.
А на грудях у мене –
сотнефунтовий вічний камінь.
А на камені тому – наче я
у важкій броні.
Я лежу під камінням…
Я похований під роками.
Я нічого не знаю – я ж бо в ночі.
Як там – у дні?!
Я на камені й під каменем –
У землі й металі важкому.
Де мені ви будуєте –
в серці чи в бронзі – дім?
Ви якому вклоняєтесь,
чуєте, ви, якому?
Що в землі?
Чи тому, що в металі стоїть рудім?
Я – Шевченко!
Ви чуєте?!
Зляканий птах злітає,
І зі мною вітаються з Дніпра
важкі кораблі.
Я, крізь час проростаючи,
Вам «Кобзаря» читаю.
Я – не з бронзи.
Я – з плоті.
Я – вічний шматок землі.
Поділіться з друзями:
