У село дитинства. Юрій Ковач

Знов весна висока в небі визрізає,

Пахощі духмяні травень розлива.

До села дитинства нині повертаю,

І п’янить до щему молода трава.

Явори братами, де стрімка вершина,

І Лютянка в’ється, хвилями сія,

Бо мене тут мають всі за свого сина,

Хоч до краю рідного й припізнився я.

Борозни глибокі за селом в долині

І дзвенить над ними голос орачів.

Я низенько маю уклонитись днині,

Що мені дарує для любові слів.

Перші хати вікнами дивляться печально,

Завжди виглядають рідних із доріг.

А весна ступає гордо, величально,

Хоч на полонині ще біліє сніг.

Серед двору яблуня тягнеться до стріхи,

Та ніхто зустріти до воріт не йде.

Бо немає мами, то й немає втіхи

І журливе буде літо молоде.

Яблуня для мене вже неначе мати,

Чує під серденьком солоденький плід.

Я її, як неньку, стану обнімати

І посипле на стежину білопінний квіт.