Дочекалися люди Стрітення Господнього — «Стрічань». В цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо — де була зима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою:
— Боже, поможи тобі, зимо! — каже літо.
— Дай, Боже, здоров’я! — відповідає зима.
— Бач, зимо, — дорікає літо, — що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!
За народнім віруванням літо зустрічається з зимою двічі на рік: на Стрітення — 15-го лютого та в день святої Анни — 3-го грудня восени.
Весною Зима — стара баба, а Літо — молода дівчина.
Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде. Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці на голові миші діри прогризли, і з тих дір сиве волосся стирчить. В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плечі у неї — порожнісінька торба.
У Літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта, — весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита, пшениці та всякої пашниці…
При зустрічі на Стрітення стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою — кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше — Літо переспорило Зиму, а якщо холодніше — Зима.
Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер — погана ознака. Відлига — жди пізньої весни і бережи пашу та хліб, бо в поле виїдеш нескоро. — «Як на Стрітення півень нап’ється води з калюжі, то жди ще стужі!». Або ще кажуть так: «Як нап’ється півень води, то набереться господар біди!»
«…Та як би вона вже там не хвицалась, а як літо посміхнеться, то сонце засяє, вітер повіє і земля проснеться!» — каже народня казка про зустріч літа з зимою.
Хазяї ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса — врожай, нема роси — погана ознака.
В цей день колись в церквах України святили воду, а разом з водою святили й свічі. Посвячені на Стрітення свічки звалися «громичними», бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Ці ж свічі давали в руки вмираючому при читанні одхідної молитви.
В день Стрітення, коли приходили з церкви, запалювали «громичну» свічку — «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерева не побив!»
Від «громичної» свічки і саме свято, крім «Стрітення» або «Стрічання», називалося колись «Громиця».
Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову — ще невживану — посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. За народнім уявленням це — цілюща вода. Нею натирали хворі місця і вірили, що «поможе». Найкраще ця вода ніби помагала від «пристріту» — від хвороби, що її спричиняло «погане» око.
Стрітенською водою ще кропили скот і давали йому пити її -— «щоб не хворів». Пасічники берегли цю воду весь рік і кропили нею вулики кожну «першу» неділю — першу на молодику.
Колись, як чумак виходив у дорогу, господар давав йому хліб, сіль і кропив стрітенською водою волів, воза і самого чумака, примовляючи: «Боже тобі поможи!»
Як син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стрітенською водою і примовляв: «Боже тебе збережи!»
Віра в силу стрітенської води в багатьох селян збреглася ще й досі.
«Коли на Громицю півень нап’ється водиці, то на Юрія віл не наїсться травиці».1
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
Поділіться з друзями:
