Були собі чоловік та жінка. Цілий день, з ранку до вечора крутився чоловік, як колесо в прядці, а все не міг шматка хліба заробити. Не витримала жінка, розсердилася та й каже чоловікові:
– Годі вже нам, Габріеле, черствий хліб їсти! Іди пошукай якоїсь роботи, бо вже люди з нас сміються. Доки ж сидіти коло нетопленої печі.
– Добре,– каже чоловік, – піду, тільки спечи мені три коржі.
– Спекла жінка, взяв чоловік той хліб під руку та й пішов.
Іде та й іде, аж це вершник йому назустріч та й каже:
– Мене звати Петре. Обоє ми йдемо кращої долі шукати, тож давай побратаймося, щоб і горе і втіха на двох були.
То й побраталися. Пройшли трохи ще, Петре й каже:
– Нащо тобі, Габріеле, нести хліб на собі, ось давай я покладу в торби, то й буде легше.
Віддав йому Габріеле хліб, поклав Петре усі три коржі в торби, та й далі мандрують. Перейшли долину, дивиться Габріеле, аж Петре хліб уминає, схотілося і йому їсти, ото й каже:
– А давай спочинемо трохи та й хліба з’їмо.
На тому й порішили. Підійшли до струмка, дістав Петре із торби два коржі та й подає один Габріеле, а другий собі лишає. Пополуднували, Габріеле й каже:
– Ет, наче й не їв. Діставай і третього коржа, та вже й з’їмо заодно.
Як схопиться тут Петре, як загорлає:
– Чи ти не сповна розуму, чи який ти є! Де ж той третій корж, як ти мені тільки два давав!
– Хай буде й так,– вже проситься Габріеле, – тільки не кричи!
А той не вмовкає, присягається усією ріднею, батька й матір і тих із могили кличе:
– Два було, хоч ти мені що!
Наледве вгамувався, подалися побратими далі. Коли це побачили село, під’їжджають до одного двору, а там тужать та голосять – дитина вмирає. І немає ні лікаря, ні ворожбита такого, щоб зарадив тому лиху.
А Габріеле ото як наймитував по багатіях, то навчився й лікувати. От і каже зажуреному батькові:
– А не побивайтеся поки що так, дайте гляну на хлопчика.
Зрадів батько, наобіцяв Габріеле, чого й можна, чого й не можна. Розітнув Габріеле живота малому, вирізав щось та й знову зашив.
Видужав хлопчик, невдовзі вже й танцювати почав.
– Скільки ж тобі мішків золота дати? – питає в Габріеле втішений батько.
– Досить мені й півмішка, – той йому відказує.
– Як таки можна! Ти дитину врятував, а я тобі півмішка.
Але Габріеле на одному стоїть – півмішка та й усе.
Що робити батькові, дав півмішка.
Мандрують побратими далі, Габріеле – пішки, а Петре – верхи. Минули село, от Петре й почав дорікати:
– Треба ж було попросити хоч мішків шість. Вайло ти та й годі! З тобою знайдеш долю! Давай швиденько мою частку золота, та й розійдемося, адже лікувати я теж навчився.
Погодився Габріеле, дав частину золота Петре, той і поїхав собі.
А Габріеле і думає: «А поїду і я слідком, побачу, як він лікуватиме».
Та й поїхав. По якімсь часі приїжджає до одного міста й бачить – міський майдан аж кишить людьми. А посередині височіє шибениця, неподалік стоять цар і візири. Ось кат накинув на якогось чоловіка петлю.
Габріеле й питає людей:
– Кого це вішають і за що?
– А це один чужинець прибився до міста й почав похвалятися, що вилікує хвору царівну. А як привели, то не вилікував. От його й карають.
Придивився Габріеле, аж то Петре вішають. Кинувся годі він до візирів та й просить:
– Не вішайте того чоловіка, то мій давній знайомий, то й маю йому слово сказати. А за те вилікуємо царівну, коли ж ні, то тоді повісите, нікуди ж не втечемо.
Погодився цар, зняли Петре, одвів його Габріеле набік та й каже:
– Лишень скажи, що було три коржі, і я тебе врятую від смерті. Вилікуємо царівну, а грошима поділимося.
А Петре вперся:
– Ні, два було.
Як не просив його Габріеле, що не казав, а той в одно:
– Два було, два.
Тоді Габріеле і каже візирам, вибачаючись:
– Я все сказав, тільки й того, що відняв у вас час. Вішайте тепер!
Накинув петлю вішальник, Габріеле і питає ще раз:
– То скільки ж, Петре, було коржів, скажи правду хоч перед смертю. Скажи і врятуєшся! Три ж було?
– Ба ні, два було!
«Ну,– думає Габріеле,– не я й буду, коли не видавлю з тебе правди». Ото й каже візирам:
– Відпустіть цього телепня, царівну я вилікую.
Пустили кати Петре, а Габріеле так полікував царівну, що стала вона така сама чарівна, як і була.
Зрадів цар та й питає Габріеле:
– Що тобі дати?
– Дай два мішки золота.
Просив його цар, просив, щоб більше взяв, не бере. «Більше мені,– каже,– не треба».
Ото забрали золото Габріеле та Петре й поїхали. От Петре й починає знову дорікати:
– Чом же ти більше не попросив, дурню. Давай хутко мою частку, та й цур тобі пек.
Почав Габріеле ділити, а Петре дивується, аж за голову хапається:
– Нащо ж ти,– каже,– ділиш на троє, як нас тільки двоє?
– Оце,– каже Габріеле, – тобі. Ця друга купка – мені, а третя…
– А третя ж якому бісові? – не витримав Петре.
– А тому, хто третього коржа з’їв.
– Я з’їв,– крикнув Петре.– Моя третя купка.
Посміхнувся Габріеле:
– Ото скупий, шибениця не видавила правди, а золото враз.