Задумав син жити на своєму хлібі.
— Не хочу,— сказав батькові-хліборобу,— йти твоєю стежкою. Для мене в житті інша дорога вготована.
— Дивися, синку! Я тебе не силую…— гірко мовив батько. Що маєш робити, коли в єдиного сина душа до батькового діла не прихилилася змалку?
Пішов син малювати.
«Малює, то й хай собі малює. Може, малюватиме людей, що працюють, то й сам уму-розуму коло них набереться…»— подумав батько. Тільки ж син було таке квецяв, що хіба лиш йому в голову збреде… Оце наляпає на папері щось неоковирно кругле, як гарбуз, а над ним довгастенькі фіолетові баклажани ліпить!
— Що то? Машина?— спитаєш.
— Курячі яйця,— відповідає.
«Хай і фіолетові,— мирився з тим батько.— Це навіть гарно, коли крашанку чи там писанку вицяцькувати… Верби, тополі, хату білу, жовті соняхи і небо хлопчак малює буряковою фарбою? Що ж, і це могло бути. Як на рушнику. Хай буде! Побавиться, доки молодий, та й за розум візьметься. Виграшки ж це!»
Та син затявся не на жарт. Не спав і не їв через те малювання.
Схуд, зблід, аж світиться наскрізь — шкода дивитися батькові на свою дитину, бо син той учився в школі і ще й до малювального гуртка вчащав. От і дали хлопцеві додому завдання — намалювати хліб.
Довго марудився син олівцем, тер і знову перекреслював плескачика, пробував то однією фарбою, то іншою. Крутив папірцем і сяк і так. Нарешті не витримав та з легкої руки і підписав свою мазанину, що це вам не просто колесо чи м’яч, а паляниця!
Батько, що скоса поглядав на синові муки, не стерпів та й каже:
— Коли б ти, сину, на собі знав, як його робити, то ти б ніколи не насміхався зі святого хліба!
— Хіба ж я насміхаюся? Не виходить у мене!.. А що твій хліб робити? Дуже просто. Кругом тобі машинерія допомагає! Намалювати хлібину у сто разів важче, спробуй-но фарби підібрати. Ось ти все життя хліб вирощуєш. Скажи мені, якого кольору хліб.
Батько аж сторопів, не знав, що відповісти, а втім…
— Хочеш знати, якого кольору хліб?— хитро глянув на сина.— Збирайся завтра зі мною в поле, то й побачиш.
Вийшли вони в степ ранесенько, сіли на гуркітливого трактора, цілісінький день тяглася за ними чорними хвилями рілля — орали поле, сіяли в пухку землю золотаве зерно. Поприходили додому самі чорні, тільки зуби блищать. Вмилися, попадали спати, а перед очима їм все чорна рілля хитається, як те море хвилясте. На ранок будить батько сина знову до праці, а той руками й ногами:
— Ні! Не хочу більше! Я вже знаю, колір хліба — чорний!
— Еге, не поспішай,— каже батько.— А подивись-но, сину, на поле ще й сьогодні!..
В степу задощило. Листячко у посадці жовкне — ночі подовшали, земля лише вдень трохи прогрівається. Туман, і десь далеко сонце заховалося. Гола-голісінька земля дрібно тремтіла вся в калюжах. За тиждень-два виткнулися з ріллі червоно-зелені ключки пшениці. Ожило поле, зазеленіло.
— Ти хотів, певно, сказати, що хліб зелений? — прикидав син уголос фарбу.
— Потерпи трохи. Учора ти говорив зовсім інше…
Невдовзі вдарив лютий мороз, упали сніги великі, завіяли завірюхи. Побіліло поле.
— Ходімо, сину, дивитися, якого кольору хліб,— каже батько.
Вив вітер, пекуче стьобав хурделицею в лице. Цілісінький день брьохали вони степом, робили борозни, щоб затримувався сніг, щоб теплою сніговою ковдрою вкрилися зелені кущики пшениці. Поприходили додому батько з сином червоні, закоцюблі.
— Ой, мабуть, хліб червоний! — вигукнув син, хукаючи в пальці.— Аж зашпори позаходили.
— Та це ще не все. Ти не бачив головного…
Брався тепер син малювати, а в очах йому мерехтіли і мішалися кольори. Здавалося, мине ще день — і він нарешті вловить і вибере ту найпотрібнішу з фарб, якою малюють хліб.
Настала весна-красна. Потекли струмки талої води-сніговиці. Жайворон потоптав кригу в калюжах. Батько з сином добрива сипали, а довкола зеленіло й синіло поле, бузковіло та й колосилося.
І весна дощова, як на те, випала. Росло зело, аж гуло. Раділо серце — якби ще й сонця!
— То якого кольору хліб? — запитав батько, усміхаючись.
— Хліб радісного кольору,— сказав син.
Котилося літечко та й до осені. Пшениці половіли. Та й сталося лихо. Насунула чорна хмара. Гроза градом пшеницю витовкла. Колоски до землі похилилися. Гинула праця людська.
— Мабуть, хліб ще й сумного кольору,— вдумливо мовив хлопець до мовчазного батька, схиляючись над зламаними стеблами.
Не бачили світу білого і неба блакитного ні батько, ні син — косили, підбирали комбайном по колосочку, щоб зібрати врожай до зерниночки. Як прибрали поле, син поглянув на стерню, вдихнув глибоко повітря і проказав:
— Тату, орати і сіяти пора — скоро дощі підуть.
Тепла хвиля підкотилася батькові під груди, заясніли очі. І озвався батько:
— Не знаю, синку, чи добре втямив ти, які фарби треба добирати, щоб малювати хліб, а вирощувати його ти навчився. Тепер як хочеш — чи малюй, чи вирощуй,— за тебе я спокійний: ти можеш жити на своєму хлібі.