Падає сніг на бурі зарості таволги і зелений, з сизою просинью ялівець. Шелестить сніг, шарудить, ніби шепоче, стикаючись в уповільненому польоті з гілками дерев. Шелест у лісі. Шурхіт сніжинок. Зливається він в невгамовний шепіт, тихий і трохи сумний.
Кожне дерево по-своєму зустрічає сніг. Запахнув хвою, як шуби, ялинки простягають назустріч сніжинкам кінчики важких волохатих лап. Ну, привіт, привіт… Лети-но повз! Дають зрозуміти: нам і без тебе, сніже, взимку добре!
Розгублено, у відчуженій задумі сосни беруть на себе сніг, і він накопичується між димчастих голок.
Горобина, з якою дрозди восени не склювали всіх ягід, показує багряне мерзле гроно: будь ласка, засипли, сніжку, залишилася одна…
Берези опустили гнучкі віти. Сухий колючий сніг летить, ледве торкаючись їх, і накопичується в розвилках гілок. Сипле і сипле сніг. І берези не поворухнуться, опустили гілки. Опустили, підказують: ось… ось сюди ще сипни, вкрий нам ноги. Мерзнуть, укрий їх тепліше!
А молода ялинка підставляє снігу всі свої лапки. Немов новиною їй сніг. Здається, вона роздивляється колючі його кристалики. Сніг шепоче, і вона шепоче: хоро-ш-ше… хороше!
Снігопад у лісі. Шепіт в лісі. Про що хочуть розповісти світу білі сніжинки?
Ліс уважно слухає. Поля завмерли і слухають. В самотній хаті на горбі спалахнули вікна – як очі відкрилися на ліс, на поле з огорожами, стогами соломи. Слухає хата, розкрила очі; вона зрозуміє, стара, з похилим ґаночком, про що шепочуть сніги!
Шепіт, шепіт… Дбайливо, ласкаво опускаються сніжинки на поля і дерева, на билинки і дах хати. Опускаються і шепочуть. І мені, здається, зрозумілий цей шепіт: якщо торкатися дерев, трав і білого даху хати, то треба торкатися так само дбайливо, як сніжинки в зимовий м’який снігопад.
Поділіться з друзями:
