РОЗДІЛ II
Незнайомець Коша
— Так не буває!
І раптом…
«Пірати» завмерли на кораблі. Юля-Танцюля як підняла у танці ногу, так і не опустила. Любушечка-Стрибушечка теж, здавалося, застигла у повітрі. А Іван-Сумніван розкрив рота, сказавши: «Так…» — і не вимовивши: «…не буває!»
Бо у Дитиндії раптом з’явилася Галочка. Та ще й не сама. Разом з нею з’явився якийсь незнайомий хлопчик. Некрасивий, губатий, з великим носом і відстовбурченими вухами. Але з добрими голубими очима, які дивилися весело і привітно.
— Ой! Незнайомець! — прохопилася Юля.
— Незнайомець! Справді! — підхопив Чух.
— Незнайомця звуть Коша, — усміхнулася Галочка. — Знайомтесь, будь ласка!
І вона підвела хлопчика до дітей.
Незнайомець Коша кожному усміхнувся, церемонно кивнув головою і по черзі потис руку. Рука в нього була широка і м’яка.
— А… а звідки він? — спитав Роман-Отаман.
— Це секрет, — усміхнулась Галочка. — Хай вам покортить.
— А… де ти була? — спитав Грайлик.
— Це теж секрет, — знову усміхнулася Галочка.
— Ні! Серйозно. Де? — спитала Любушечка. — Ми так хвилювалися. Віка сказала, що тебе якийсь розбійник потяг кудись.
— Та який там розбійник! — засміялася Галочка. — Якби розбійник, я хіба б тут стояла? Від мене й гудзика не лишилося б.
Всі перезирнулися. Справді.
— А… — почав був Іван-Сумніван, але Галочка його перебила:
— Не питайте нічого. Ми потім усе скажемо. Хай буде секрет. Це ж цікаво.
І знову-таки — справді! Секрет — це ж цікаво. Хай буде!
І, щоб покінчити з розпитуваннями, Галочка заспівала пісеньку, яку тут же сама склала:
Незнайомець Коша —
Дитина хороша!
Чесний, добрий і сміливий
Незнайомець Квша!
Всі уважно розглядали незнайомця Кошу.
— Сміливий? — зміряв його ревнивим поглядом Роман-Отаман. — А з цієї гілки у пісок стрибнеш?
І кивнув на гілку дерева, під яким була пісочниця. Гілка висока — метрів три над землею.
Крім Романа-Отамана і Грайлика, ніхто в усій Дитиндії з неї стрибнути не наважувався.
Незнайомець Коша глянув і здвигнув плечима:
— Мабуть, стрибну.
— Ану! — сказав Роман-Отаман.
Незнайомець Коша спритно заліз на дерево, схопився руками за ту гілку, погойдався трохи і стрибнув униз.
— Бачите! — гордо, наче це вона сама стрибнула, сказала Галочка.
— Подумаєш! — сказали Чух і Миня. Але тут і думати було нічого. Ясно, як Божий день, — незнайомець Коша хлопець хоч куди.
— Молоток! — сказав Грайлик.
— Гайда з нами у піратів гратися! — кивнув Роман. — Бери собі якусь зброю і…
— А у мене є зброя, — сказав незнайомець Коша.
— Яка? — здивувався Роман, не бачачи у його руках нічого.
— Секретна.
— Де?
— А тут-о! — вдарив себе рукою у груди незнайомець Коша: там у нього зліва була кишенька на гудзику,
— Покажи.
— А хіба секретну зброю показують? Вона ж секретна, — усміхнувся Коша.
Що тут скажеш? Правда. Весь час він говорить так, що не заперечиш.
Почали гратися.
Усі хлопці — «тра-та-та-та!» — з автоматів, «ГІу! Пу! Пах!» — з пістолетів, рушниць… А незнайомець Коша мовчки грається, ні в кого не стріляє.
— Ти чого? Чого свою зброю не застосовуєш? — кричить Роман-Отаман.
— А секретну зброю тільки у крайньому разі застосовують. Коли вже виходу нема.
І знову — нічого не скажеш. Свята правда.
Гралися вони, гралися, аж раптом крик:
— Рятуйте!
Чий крик, не розібрати, але такий відчайдушний, що аж мурашки по спині побігли в кожного.
Крик лунав з краю Дитиндії — з підворіття, де починалася Дорослія — вулиця. Кинулися всі туди, але нічого не побачили, тільки прохурчало щось — чи то мотоцикл, чи то машина.
Незнайомець Коша спохмурнів ураз, перезирнувся з Галочкою.
Галочка тільки плечима здвигнула.
Грайликові здалося, що те «рятуйте!» якось особливо їх обох збентежило, не так, як інших. Але через кілька хвилин про той крик уже й забули. Всі були на місцях, ніхто не пропав, не зник, чого хвилюватися. Мабуть, хтось просто пожартував. Так буває.
Гру продовжили.
Та раптом Грайлик відчув удар по спині. Обернувся — нема нікого… Через якусь мить — знову. І камінець на землі лежить. Ага! Хтось камінцями з підворіття кидається. Дивиться — справді, чиясь рука йому з підворіття пальцем накивує: а йди-но, мовляв, сюди.
Поділіться з друзями:
