Мені в дитинстві говорила мама:
«Що би не сталось, де б не була ти,
Я хочу, люба доню, аби знала,
Що рідне слово треба берегти.
І як би нашу мову не ганьбили,
Який не підписали би наказ,
Нехай тобі, дитино, стане сили,
Щоб нею розмовляти повсякчас.
Якщо є мова – значить є держава
І наш народ ще квітне і живе,
Я хочу, рідна, аби ти плекала
Її, як мама немовля своє.
Щоб ти любила і гордилась нею,
Як щедре поле ланом золотим,
Безкрає небо першою зорею
І тепле літо променем ясним.
Бо наша мова чиста і крилата,
Красива, милозвучна, гомінка,
Бо наша мова ніжна і багата,
Барвиста, мелодійна і дзвінка.
Вона як легіт літньої діброви,
Як звук струни і як дитячий сміх,
Прошу, не зрадь своєї, доню, мови,
Бо це тяжкий і непрощенний гріх».